Все, що переживає Порошенко, я пережив у своїй практиці, – Ющенко

Ющенко, безумовно, відчуває свої історичну місію перед українським народом. Він весь час говорить - "моя нація", "для моєї нації". Мабуть, він був би прекрасним керівником спокійної, невеличкої центрально-європейської країни з усталеними і глибокими культурними традиціями, - пише Українська правда. При цьому він підкреслює мирні роки його президентства і дорікає нинішні власті, що не вдається налагодити мирне співіснування різних частин України в єдиній державі. Ющенко не любить жорстких питань в лоба, хоча вміло робить вигляд, що це його не дратує. Він просто спритно зіскакує з конкретики в філософію, загальні міркування про націю та побудову державної системи. Важко робити інтерв`ю з таким співрозмовником. На деякі прямі запитання Віктор Ющенко так і не дав відповідей, хоча ми розмовляли 3 години. У первинному варіанті після розшифровки вийшла маленька книга, а не велике інтерв`ю, але залізною рукою ми все ж таки відсікли всю лірику. В цілому, третій український президент досі оточений турботою і захопленням - своїх помічниць, сім`ї та іноземних дипломатів. Турботливі помічниці називають його виключно "батько", закордонні дипломати цінують його європейську налаштованість. – Вікторе Андрійовічу, що ви відчуваєте, коли спостерігаєте за тим, що відбувається? Вам шкода, що ви випали з політичного процесу в критичний для України момент? Ви хочете якось взяти участь? – Те, що найбільше на мій настрій впливає – це те, що ми програємо. Ми – це українці, ми – це українська нація, ми – це Українська держава. Тішусь тим, що ми маємо ще один відкритий колодязь національної гідності, інтеграції, єдності. Думаю, що для багатьох мільйонів це велика школа самоусвідомлення. – А хіба ми програємо? Навпаки, багато хто вважає, що виграємо. Крим втратили, а так іде національний підйом, євроінтеграція. – Це залежить від того, яку ми мірку робимо. Очевидно, треба продовжувати процес європейського зближення і в темі політичній, і в темі економічній, і в темі безпековій. Але не обов’язково віддавати Крим, не обов’язково віддавати Донбас, не обов’язково нести такі жертви, перш за все людські. Це всього-на-всього політика. Треба вчитися, як цього не допускати. Тому що ціна людського життя незмірима з будь-чим, про що ми перед цим говорили. Тому, з одного боку, я розумію, що час, який ми переживаємо – можливо, це Божий іспит. Можливо, це Божий промисел. Я розумію, що можна гнівити, звичайно, окупанта, Путіна, що збожеволів, але, з іншого боку, є відчуття, що він прийшов туди, де найменше українського, де нема нашої мови практично, де нема нашої пам`яті, де нема нашої церкви, де нема нашої культури. Я виходжу з того, що то українська земля, і це не питання стоїть, віддавати її комусь чи не віддавати. Це моя земля, і я все зроблю, щоб клаптик цієї землі нікому іншому в руки не попав, ніж нашій державі і нашій нації. Разом з тим, ти відчуваєш, що є люди, і багато людей, які до цього ставляться по-іншому. – Так, може, й добре, що втратили Крим, частину Донбасу? Може, легше без цього буде українцям? – Ні, не втратили. Ми його, безумовно, повернемо. Путіну не потрібно це. Путін, клеючи свій "русский мир", звичайно, бачить Україну тут як ключового фігуранта. Україна – основне джерело русифікації. І від цього нікуди не дінешся. Він Україну в спокої не залишить. Але не треба на це банально дивитися, що мова йде тільки про територію. Зовсім ні. Прикро інколи, що час, який у нас сьогодні є, який би ми могли використати для глибокої мобілізації власної. Путін піде там, де стоять пам’ятники Леніну, де чужина чужиною, де багато з того, що властиво було для цільної і неподільної нації, втрачено. Тому там якраз формуються коридори для такої імперської, такої хитрої, підлої, як КГБісти роблять, політики щодо окремих територій, окремих держав. – А ви думали над тим, в чому природа української зради? Так багато зрадників в Україні виявилося, які так легко продали країну, в якій прожили більше 20 років, отримували ордени, медалі, робили тут кар’єру. Так багато тих, хто переметнувся на бік Путіна, зрадників серед української еліти. Це ситуативно, чи є якісь глибинні причини? – Мені здається, що, скоріше, це аспект історичний. Те, що в дискусіях називається "кочубеївщина" – коли в кожного покоління народжуються хамелеони, зрадники, які зраджують національні інтереси, які зраджують дружбу. Складність української розбудови полягає в тому, що ми останні 350 років не мали власної держави. Практично від Богдана Хмельницького і Виговського то були давні відголоски нашої держави. В 20-му сторіччі ми три рази мали державу. Якщо брати УНР, вона протрималася декілька місяців, якщо брати державу Августина Волошина, вона протрималася десь годин 40. Якщо взяти державу Степана Бандери, вона від сили протрималася, можливо, 63 години. Очевидно, за ті 350 років, коли Лівобережна Україна знаходилися, під колоніальним патронатом Російської імперії, у нас забирали те, що становило національну свідомість. А який продукт після цього повинен вийти? – Але вже 20 років незалежність... – Це мало. Це покоління, яке треба сформувати, щоб прониклося, перш за все, національною свідомістю. Як ти вдягнений, як ти говориш, які в тебе звичаї, яка в тебе книжка, який у тебе телематеріал, яка в тебе газета. Іншими словами, все, що тебе оточує як свідому людину, якщо воно національно усталене – ти вже став громадянином. Бо громадянин – це той, хто відповідає за свою державу, за свою націю. – Тому ви під час президентства займалися Голодомором, а вам докоряють тим, що треба було займатися реформами... – Я займався тим, чим повинен займатися український президент… Я маю продукт, досягнення, які мені б хотілося, щоб ми повторили хоча б років через 10, років через 15. Наприклад, економіка. У нас не було показника приросту ВВП нижче 7,5%. Були квартали, де 14%. Коли я прийняв країну, її бюджет був 90 мільярдів. Коли я передавав у керівництво далі українську державу, у нас бюджет був 290. Я прийняв країну, в якої були 5 мільярдів валютні резерви, я її передав, коли були 37 мільярдів. – Але ви були президентом, не прем’єром. За економіку відповідає прем’єр. – Майте на увазі, ресурси і, перш за все, фінансові йдуть не під економічний проект - землі, металургії, хімії. Ресурси йдуть під політичний курс. Бо тільки курс формує стратегію. Під час мого політичного курсу, який я формував, в Україні не було жодного страйку. Мій політичний курс складався з трьох речей. Якщо ви хочете мати економічний великий успіх, великий економічний приріст чи великі стандарти, зарплати, пенсії, перше, що ви повинні зробити – ви повинні вирішити національне питання. Якщо ви не вирішили національне питання, якщо в вашій хаті нема спокою, якщо в вашій хаті горять три кути, не говоріть про реформи, я вас прошу, не говоріть про інвестиції, не говоріть взагалі про правильне. Спочатку, будь ласка, беріть відро, не дивіться на його колір, і загасіть пожежу. Дайте політичну стабільність. Друга аксіома: перед тим, як говорити про все решту, в том числі, й про речі економічні, з яких ми почали, дайте фінансову стабільність. Якщо у вас нема фінансової стабільності, нерозумно говорити про прикладну економіку, про реформування секторів і таке інше, тому що, не маючи стабільної мірки економічного процесу, ніхто економічний процес починати не буде. І третє - це політика національного становлення або національного відродження. Це для того, щоб почати діалог серед 46 мільйонів, щоб ми поспілкувалися навколо того, що нас сьогодні ще не об’єднує. – Ви досить переконливо розповідаєте про успіхи економічної політики свого правління, з цифрами, доказами. Хоча Тимошенко теж може собі це приписати, сказавши, що вона була прем’єром, і її партія була при владі. – Очевидно. – Скажіть тоді, чому в українців є відчуття, що помаранчева революція закінчилася нічим, що той перший Майдан не привів до жодних змін? У людей є відчуття зради або втраченого часу, втраченого шансу. – Ви можете собі уявити, якби ми програли в 2004 році і якби при владі залишилися ті політичні сили, які у нас панували перед цим? Можна уявити собі, коли б політичний режим Кучми і Януковича протримався 2005-2010 роки? Що б ми тоді мали? – Але це умовний спосіб. – Це не умовний спосіб. Ми говоримо про те, що до влади прийшла політична сила, яка з собою привела українське відродження. Ви кажете, що це не матеріальна категорія. Я вам стверджую: завжди перемагає дух. Я переконаний, що стільки про українську цінність, єдність, мову, культуру, пам`ять, героїв ми не говорили раніше, скільки ми говорили 2005-2010 роки. Якщо ви думаєте, що Майдан, який відбувся рік тому, був би можливий без Майдану 2004 року, це глибока помилка. Це політична школа суспільства. Коли до влади прийшли люди, які принесли європейський політичний курс… Ви питаєте: "А чому його не можна було за 5 років реалізувати?". Знаєте, коли в 1995 році я здійснив політичні візити в Європу, перше прохання, яке було до мене лідерів Європи: "Віктор Андрійович, не подавайте заявки до Європейського Союзу. Ми зараз працюємо над Європейською Конституцією. Ви знаєте, які у нас ідуть складні дебати…" Ви пам’ятаєте, Польща відмовилася підписувати, Чехія відмовилася підписувати. Взагалі під питанням стояло, чи буде лісабонський форум по Європейській Конституції, чи не буде. Рік перемовин – ми приходимо до того, що нам треба обрати дорогу отримання, класичну, якою йшла третя й четверта хвиля країн - це асоціація. Ми проводимо декілька самітів Україна-ЄС щодо плану входу України до асоціації. Нарешті в Парижі в 2008 році ми підписуємо документи про політичну асоціацію. Другий документ підписуємо про зону вільної торгівлі. І зверніть увагу, асоціацію жодній країні Східн