Вибори мера Нововолинська: хто на Сапожникова?

Ігор Гузь, який несподівано для багатьох вигулькнув у 2014-му в окрузі, до якого входить Нововолинськ, свої міркування будував лише на партійній складовій, що для міста гірників аж ніяк не є визначальним. Люди в Нововолинську хоч і цікавляться політикою, проте більше переживають за те, чи будуть вони завтра мати роботу й зарплату, чи зможуть платити за комунальні послуги, які щоразу піднімає партайгеносе Гузя Арсеній Яценюк. А після наміру уряду закрити нововолинські шахти (мовляв, збиткові) рейтинг цієї політсили у Нововолинську, який ще в жовтні 2014-го був найвищим (36,20%), упав нижче плінтуса. Гузю нічого іншого не залишалося, як під час шахтарських страйків домовлятися про співпрацю із Сапожниковим і разом йти до прем’єра Яценюка. Бо інакше Ігор Володимирович наражався на загрозу бути оголошеним у Нововолинську персоною нон грата. Тепер у Нововолинську чекають 200 мільйонів гривень на добудову шахти №10, які пообіцяв виділити уряд і які вже вписали окремим рядком під час внесення змін у державний бюджет народні депутати. Кошти на 10-ту шахту, як і державну дотацію для виплати заборгованої зарплати гірникам інших волинських копалень, як прогнозує Сапожников, надійдуть наприкінці травня, а поки що в Києві вирішили змінити керівника Державного підприємства «Волиньвугілля», і це рішення підтримав голова ОДА Володимир Гунчик. На темі вирішення шахтарських проблем тепер активно піаритимуться як Віктор Сапожников, так і сам Ігор Гузь. Тільки Гузь на вибори мера Нововолинська не йде, а свої заслуги переписати на когось із місцевих, щоб додати тому рейтингу, йому теж не вдасться. Хоча він і не приховує свого бажання вибити Сапожникова з мерського крісла. По своїй суті Ігор Володимирович є руйнівником, і випадок із захистом прав шахтарів – це чи не перша справа Гузя, де він зайняв конструктивну позицію. Нині діючий народний депутат думає більше про те, як би привести до керма влади в Нововолинську, умовно кажучи, людину Майдану, особливо не переймаючись тим, які наслідки це може мати в майбутньому. А вони, ці наслідки, випливають із уроків недавньої історії. У 1996 році, коли волинським шахтарям місяцями не виплачували зарплату, тодішній мер Нововолинська рухівець Павло Присяжний, зневірившись у можливості щось змінити, висунув ідею приєднати волинське шахтарське місто до Львівщини. Мовляв, тільки за цієї умови волинські копальні, які належали до виробничого об’єднання «Укрзахідвугілля» і були на правах пасинків у сусідів-галичан, отримають нормальне фінансування. Чи було б це насправді так, сказати сьогодні не зможе ніхто. Хоча, якщо судити по тому, як на Львівщині ремонтують дороги, що сполучають сусідню область із Волинню, то перспектива Нововолинська могла бути далеко навіть не такою, як є зараз. Слава Богу, гору над емоціями тоді взяв розум. Депутати Нововолинської міськради висловили недовіру міському голові, і Павло Присяжний, як справжній демократ, підкорився волі більшості. До влади в шахтарському місті прийшов його перший заступник, технократ і реаліст Віктор Сапожников. У 1997-му йому вдалося домогтися створення ДП «Волиньвугілля», і шахтарська галузь Волині, оминаючи сусідів-львів’ян, отримала пряме фінансування з Києва. Через те й обрали Сапожникова мером у 1998-му. Розуміючи, що жити на одних дотаціях довго не вдасться і рано чи пізно збиткові шахти, які добувають вугілля не надто високої якості, почнуть закривати, Віктор Сапожников виступив з ініціативою створення в Нововолинську території пріоритетного розвитку – своєрідної вільної економічної зони. І в це прикордонне місто почали надходити інвестиції. Після перепрофілювання запрацювали завмерлі заводи, стали відкриватися нові підприємства. Люди отримали роботу, доволі пристойну зарплату, ще вчора депресивне місто ожило. І Сапожникова знову обрали мером. Нова влада у 2005 році вирішила закрити всі вільні економічні зони. Аргумент: вони стали лазівкою для темних оборудок ділків, які реєстрували фіктивні фірми, не сплачували податків, натомість ще й отримували з держбюджету відшкодування ПДВ за неіснуючі експортні операції. Все це справді було. Тільки не в Нововолинську, а на Донбасі, де вільних економічних зон Янукович, Ахметов і Ко постворювали стільки, що жоден чесний податківець не міг у них розібратись. А тут, в Нововолинську, як переконує Сапожников, було стільки перевірок фіскальних органів, що не кожне підприємство їх витримає. Витримали. Як результат – територія пріоритетного розвитку в шахтарському місті ліквідована, але підприємства з інвестиціями, в тому числі іноземними, продовжують успішно працювати, а податки надходити в місцеву скарбницю. Хоча не всі платежі від діяльності місцевих підприємств поповнюють бюджет Нововолинська. Наприклад, шахти, які розташовані в населених пунктах Іваничівського району, сплачують податки в районний і сільські бюджети. Нововолинці, які будуються за межами міста, продовжують вважати себе городянами і, природно, водять дітей у міські дитсадки і школи, звертаються по медичну допомогу в міські лікувальні заклади. А податки на землю сплачують в сільські бюджети. Ліквідувати ці диспропорції покликана адміністративно-територіальна реформа, яку анонсує уряд і Президент. У її начерках дрібніші громади мали би приєднатися до більших, тоді можна буде ліквідувати надміру роздутий управлінський апарат, раціонально використовувати кошти (наприклад, на ремонт місцевих доріг), більшою частиною яких, як обіцяє Київ, розпоряджатимуться на місцях. Однак цей проект уже викликає тихий спротив місцевих князьків, які відчули себе господарями на чужому і переконують мешканців, що без їхнього управління ті бідуватимуть. Так, наприклад, Андрій Бадзюнь, який за квотою ВО «Свобода» недовго очолював Іваничівську райдержадміністрацію, зачувши про можливу адміністративно-територіальну реформу, курям на сміх, намагався довести жителям, що Нововолинськ – ніщо, це інородне тіло на живому організмі Іваничівського району, а саме селище Іваничі має перспективу стати Нью-Васюками, лишень для цього треба зробити його центром волості, в яку ввійдуть Нововолинськ, Іваничівський, Локачинський, Горохівський райони, а якщо пощастить, то ще й частина Володимир-Волинського. У листопаді 2014-го Бадзюня указом Президента звільнено з посади голови Іваничівської РДА. А у вже згаданому блозі 25 лютого цього року Ігор Гузь назвав його «найбільш реальним претендентом» на посаду Нововолинського міського голови. Цікаво, чи перенесе він свою ідею з Нью-Васюками на Нововолинськ, а чи й далі дотримуватиметься думки, що її треба реалізовувати на базі Іванич. Хоча, як ми знаємо з літератури, автору цієї ідеї у першоджерелі, аби не зазнати побиття одурманених жителів, довелося тікати світ за очі. Ще один «найбільш реальний претендент» на крісло мера в Нововолинську, за вислідом Ігоря Гузя, – Євгеній Недищук. «Меценат, політик, патріот», – без зайвої скромності пише про себе Євгеній Микитович на своїй сторінці «ВКонтакте». Щодо його патріотичної позиції, то тут ніхто сперечатися не буде. Хоча послідовності в його діях бракує. То він заявляє, що йде добровольцем в «Айдар», ще й піариться на цьому в обласних газетах, то вже чомусь не йде. Патріоти на війні не піаряться – вони воюють. А в діях цього «афганця Чорнобиля», зубного техніка, який став підприємцем-стоматологом, яскраво проглядається нестримне бажання зробити політичну кар’єру. Судіть самі: у 2006-му він стає депутатом Нововолинської міської ради від партії «Пора», у 2010-му обирається по одному із двох мажоритарних округів із Нововолинська в обласну раду від партії «Батьківщина», а вже через два роки поривається в народні депутати у виборчому окрузі №19. Позаяк порушив партійну дисципліну і домовленості між опозиційними на той час партіями про взаємне непоборювання, з «Батьківщини» був виключений, на вибори пішов від Української народної партії. Посів шосте місце, набрав 4 616 голосів (4,99%), відставши від переможця – «свободівця» Євгена Мельника – на понад 29 тисяч (!) голосів. У 2014-му, на позачергових виборах Президента, подався в «Блок Петра Порошенка», очолював у місті його виборчий штаб, претендував на посаду голови Іваничівської райдержадміністрації, не затвердили, тож у БПП «розчарувався». Тепер відростив бороду і каже, що «Нововолинського міського голову потрібно однозначно змінювати», очевидно, маючи на увазі, що змінювати треба саме на нього, Недищука. Та чи захочуть ново волинці таких змін? Сапожников уже оприлюднив своє стратегічне бачення майбутнього Нововолинська, як міста, в якому найближчі п’ять років ще працюватимуть шахти, поступово виведені на самоокупність (ліквідацію нерентабельних копалень, якщо й проводитимуть, то тільки за умови нових інвестицій і створення додаткових робочих місць), як міста, базового для проведення адміністративно-територіальної реформи, міста, яке по максимуму співпрацюватиме із міжнародними партнерами, залучаючи гранти Європейського Союзу. А що можуть йому протиставити ймовірні опоненти? «Ганьбу» і «Геть»? То це вже було. Тільки, як пам’ятаємо, на сесії просто неба 26 лютого 2014 року за відставку міського голови Віктора Сапожникова проголосувало 11 депутатів із 40. Серед них – вчорашні «регіонали», які за нашіптування Башкаленка вже пробували змістити Сапожникова з посади на початку 2013-го, створивши депутатську групу «Спільна думка». Більшість позицію крикунів не підтримала. Ні в січні 2013-го, ні в лютому 2014-го? На останніх виборах міського голови в жовтні 2010-го Віктор Сапожников заручився підтримкою 13 437 виборців (65,1% від тих, хто прийшов голосувати). Можемо прогнозувати, що в жовтні 2015-го тих, хто за нього голосуватиме, буде не менше.