Писемце із Володимира-града – куди нада…

Хочу звітувати про роботу, яку я проводив в місті доти, поки мене не обрали мером – я дружив тоді з СССР-ом, славна то була, скажу, країна, море нам було всім по коліна, комсомолки, сауна та плєнум – ми трималися за Лєніна і стєну, нас хитати бралась оковита – наша гвардія не ликом шита! Все стерпіти довелось сповна, і набрався я тоді лайна, бо не міг прогодувать себе, тож пішов шуршать у КГБ. Служба там була не вельми пильна (від пилюки не бруднився сильно), все ж своїх аж тридцять срібняків до зарплати долучать зумів… Тож, як бачите, я хлопець файний, бо служив державі гласно й тайно, а тепер пишу до вас листа, ситуація у мене не проста. Красти в ті часи забороняли, лиш тепер ми всі розперезались – тирили з бюджету міліони: не рублі, а гривні та купони. Довелося в місті з цим боротись, всі були хапуги різко «проти», але я зумів у древнім граді знищити усеньких казнокрадів. На корупції поставив хрест, видав всім прозорий маніфест: в нас корупції уже нема, зникла тая стерва не сама, я її загнав у гроб, бо підставив власний світлий лоб. Все у нас в порядку, красота, тільки податкова неспроста всі податки гилить для держави, я не маю вже на них управи, дайте Сагану збирати мзду – я Вас, світлосте, не підведу! До копієчки зберу у жмені й покладу до власної кишені, ну, не так банально, як злодюга, все оформлю та «відмию» з другом. А очільниця податків – нам не друг, в неї брат позбавлений заслуг, він, мені казали, «у бігах», і бере мене за нього страх. Він ще здатний бігати щоранку, я ж тримаюсь лише за баранку, бо коли біжу, як молодець, то живіт тремтить, як холодець. Вже не збуджують «корінчик» комсомолки, та й дружина не пускає в самоволку… Груди в мене врівень живота, ліва цицька в шостий номер підроста, площа задниці – немов колода, можна там чіпляти нагороди. Є значки, медалі, ордени, та не тішать серце вже вони. Бо такі цяцьки є в багатьох, а у мене «корінь» вже підсох, тож хотілося б таку відзнаку, що не має жоден задавака. Ось і пропоную я ідею – встановити орден-панацею “Попандопула – борця за волю”, що ділив скарби на рівні долі. ;Я би з орденом таким ще новим та й пішов відразу в податкову, всі скарби розвісив на стіні: це – не вам добро, а це – мені! Все мені, без залишку й дрібниці, а хто проти, то дамо по пиці, хай не лізуть до лауреата, кавалера ордєна вар’ята. “Попандопуло” під номером один – хан Саган, Волинський гаспадін! Ну, а ще мені, наснився Нобель, чує нагороду і мій шнобель, якщо можна, я прошу вас щиро, двинути на премію по миру. Я ;в свій час розпродував казарми, віддавав приміщення ;задарма, поспішав, бо дбав за мир без воєн – премії за мир лиш я достоєн! Ми живемо тут, біля кордону, де немає зовсім перепони контрабандних диво-перевезень, не займається хіба що лежень прибутковим бізнесом у місті, та у нас усе тут вельми чисто. Я, як хан, все викорінив зло, контрабанду вітром понесло і вже канув термін той у лету, чиста в перевізників анкета…Бо козацького я справді роду, маю сина як дитя свободи, він єдиний із усіх не лежень, трудиться у сфері перевезень… Не дає мені спокою податкова, сон мені тривожить знову й знову, вже не можу спати на роботі, відчуваю, опинивсь в прольоті. Ігнорують там Сагана-хана княжого мого направду сану. Всі вони служили ще «гаранту», щоб примножить злато й діаманти. Янек їх тримав на повідку і кормив за службу ось таку. А я, вірте, зовсім не служив, хоча м’яко спав і добре їв, я в той час, не роз’їжджав в кареті, бо дрімав у кріслі в кабінеті, підсвідомо існував, як дуб, і відрощував козацький чуб. Зустрічав, звичайно, президента, приподносив Янеку презенти, виголошував тости на славу і чекав солодкої халяви. Але я тримав в кишені дулю, з пальчиків таку собі красулю, бо не міг піднести аж до носа цього уважаємого боса. Приїздив гарант у монастир, там і я хапнув із неба зір… Вибачайте, пане зі столиці, слово, що пишу, – не з криці, вже ослабла у трудах рука, служба у мене така – пишу кляузи, «тєлєги» та доноси, може, десь були і перекоси, бо давно «кошу» під козарлюгу, хоч нутром я схожий на злодюгу, та про те не треба говорити, буду вірою і правдою служити всім, хто добре годувать не проти комсомольського, партійного сексота. Засидівся я у кабінеті, наче на розкішному банкеті, знову очі злиплися наразі, ніби задрімав на унітазі. Знов дрімота шкодить козаку дописати вісточку таку. Нагадаю вам своє прохання – воно сниться цілу ніч до рання: щоби міг вчепити я на ср*ку «попандопольську» свою відзнаку. З вірою віднині й дотепер – того ордена достойний кавалєр».