2014-й передає естафету 2015-му: Вітчизняна війна та наближення до свята української Перемоги

Які б остаточні вердикти не винесла 2014-му невблаганна історія, ;цей драматичний період буття Української держави та українського народу не вдасться назвати безчассям. ;Євромайдан, революція Гідності, подвиг Небесної сотні, анексія Криму – початок ;російської ;окупації, ;Вітчизняна війна, ;старт кремлівського проекту «Новоросія», проголошення так званих «ДНР» і «ЛНР», перетворення ;ворогом Донбасу на випалену землю, гібридна війна, очікування повномасштабного вторгнення російських окупантів... ;І тисячі полеглих – як серед вояків, так і серед ;мирних ;жителів. Збулося попередження лицарів українства, що за державність і свободу ;ще доведеться заплати сувору ціну. Цей рік, надзвичайно яскравий та складний, поєднав у собі і трагізм (у найбільшій мірі за майже чверть століття від часу відновлення Української держави), і надзвичайну потугу та незнищенність ;монолітної Української політичної нації (чого в таких масштабах, можливо, не було ніколи взагалі). 2014-й став моментом істини, коли значна частина суспільства ;нарешті усвідомила, хто є ;(і був) ворогом №1 (хоч у радянський період російської імперії маскувався під «старшого» брата) та назавше (принаймні на десятки років) попрощалася з ілюзіями щодо сутності сусіда, невиліковно хворого на патологічні шовінізм, великодержавність, месіанство, ненависть до всього, що «не русским пахнет».; Поза сумнівом, попри набір начебто випадковостей, 2014-й засвідчив втілення в життя давно напрацьованого алгоритму щодо ;України. Ця стратегія послідовно, крок за кроком, втілювалася, очевидно, ще ;двадцять років тому - напередодні других президентських виборів, коли в другому турі Кремль зумів привести начебто свою людину на київський владний олімп. Однак виявилося, що згодом Леонід Данилович вийшов за параметри запрограмованого Москвою та відмовився грати під кремлівську дудку. ;Тож відтак, на хвилі розчарування «помаранчевою командою», ;врахувавши попередні помилки, «білокам’яна» безпроблемно отримала свою людину в кріслі Глави Української держави. Від 2010-го, обставивши Віктора Януковича ;своїми «порадниками», «вухами» та «очима», натискаючи на больові точки, почався процес прискорення у справі знищення суверенітету, розмивання державності, розчленування українського суспільство на ворожі групи. Правда, ;тоді здавалося, що принаймні інстинкт самозбереження ;(зважмо, з якої «прірви» він, попри свій рівень культури, інтелекту, ;зумів ; ;вирватися: сирітство, дві «посадки») не дозволить тодішньому Президенту піти на фатальний крок. Про це ;своєчасно попередила ;Януковича і ;його партійна соратниця ;Ганна Герман: підписавши у Вільнюсі Угоду про Асоціацію з ЄС, повернетеся національним героєм, а якщо цього не станеться, не оминути драматичних подій. ;Однак у столиці Литві екс-Президент, підійшовши до канцлера Німеччини Ангели Меркель ;та до Далі Грібаускайте , глави держави – господарки саміту, з відчаєм у голосі ;зізнається, що «був сам на сам із Росією». При цьому нікому не розповідатиме, про що раніше йому говорили путінці, викликавши до «хазяїна» в Сочі, а наостанок – у бункер військової бази у Владімірі.; Тож далі подій в Україні (передовсім у Києві) вже нагадували процес перевтілення сніжки в снігову лавину. ;У ніч на 30 листопада 2013-го – силовий «розгін» Євромаймадану ;(ця акція відома і як «кривава ялинка»), ;Всеукраїнське віче 1 грудня ( і спроба захоплення Адміністрації Президента), ;«Марш мільйона» ;8 грудня, ;«Чорний четвер» і прийняття ВР «законів про диктатуру» 16 січня, ;«Кривавий день Соборності» 22 січня, ; постанова (20 лютого) ;ВР «Про засудження застосування насильства, яке викликало загибель мирних громадян України», підписання Главою держави та представниками Майдану ; 21 лютого угоди про врегулювання кризи, ;втеча В. Януковича в ніч з 21 на 22 лютого, постанова (22 лютого) ВР, ухвалена 328 голосами, про самоусунення В. Януковича з посади Президента України та призначення позачергових виборів на 25 травня 2014 року. ; І фактично відразу ж, починаючи з 23 лютого, - ;початок ;реалізації Кремлем ;«бліцкригу» - ; анексії Крим. Інтервенцію легалізовано 1 березня, коли пропозицію Путіна про ведення військ в Україну майже одноголосно підтримали обидві палати парламенту РФ. ; 16 березня ;під дулами російських «зелених человечков», начебто вишколених німецькими фахівцями, відбувся «референдум» про незалежність Криму. 18 березня ;в Георгіївському залі Кремля Путін поставив підпис під «Договором про прийняття Криму до складу Росії». А через кілька днів російські військовики вже почали отримувати медалі «За возвращение Крыма». Збройного опору окупантам Україна не вчинила, більшість українських силовиків ; та офіцерів ЗС, які перебували на півострові, ;перейшли на сторону окупанта. Тодішній Голова ВР, виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов ;факт не вчинення жодного збройного спротиву пояснив цілковитою деморалізацією українських збройних структур. Хоча ;аналітики висловлювали ;й версію, що на таку поведінку тодішнє керівництво України ;«підштовхував» Захід, аби не дати підстав ;Кремлю для ;масштабної війни. ;Та у квітні уже почав ;реалізовуватися ;подальший ;план агресії Росії вже ;на Донбасі, куди ;стали прибувати кваліфіковані групи російських бойовиків. А з середині літа російські збройні підрозділи та техніка вже відкрито ведуть бойові дії (хоч у Москві цинічно не визнають цього факту), наразі окупувавши значну частину Донецької та Луганської областей. ; ;Чи не знали про неминучість такого лавиноподібного розвитку на Печерських пагорбах, у Москві, на Заході? Відповідь ;загалом, без ряду деталей, ;цілком зрозуміла. Інше питання, чому тоді всіма сторонами конфлікту в Україні використовуватися стимули для радикалізації ситуації… Адже ;було цілком зрозуміло: перша пролита кров стане початком кривавих рік. ;І такою ситуацію неодмінно скористається третя сторона. Причому, намагаючись максимально реалізувати свої геополітичні цілі. Навіть якщо ;впродовж найближчих років стане відомо, хто віддав наказ стріляти по учасниках мирної акції, ці «хто» були не більше – не менше виконавцями (цинічними, проплаченими), навряд чи засвітяться всі імена їхніх ;господарів. Окрім хіба що тих, які «задають тон». ;Тож Україна-2014 стала масштабним Майданом, де зустрілися ;Європа та «колективний Путін».; Рік, що вже наближається до свого завершення, водночас довів унікальну здатність нищеного-перенищеного українського народу до самоорганізації, до дивовижних ;мужності, жертовності, сили духу та волі. 2014-й став нетлінною сторінкою в історії України, яка надихатиме прийдешні покоління та піддержуватиме Шевченкову істину: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». 2014-й навіки залишиться під знаком подвигу ;світлої пам’яті Небесної сотні. У її числі – й волиняни Сергій Байдовський, ;Едуард Гриневич, Василь Мойсей, ;Іван Тарасюк. Рік, що відходить ;історії, ;означений героїчною звитягою на українсько-російському фронті, який, аби не образити Москву, поки що називають ;зоною АТО (антитерористичної операції). Адже завдяки добровольчим батальйонам, ;а відтак і Збройним силам, які довелося відновлювати мало не з нуля, міліції, ;знову створеної Національної гвардії, СБУ, Прикордонних військ ;вдалося не тільки зупинити наступ російських найманців, але й на окремих ділянках перейти у наступ. Однак за це своїми життями заплатили вже тисячі наших співвітчизників. У тому числі – й волинян. Навіть у переддень 2015-го Новоріччя, в останню суботу ; року, що минає, у Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі прощалися з п’ятьма полеглими в «Іловайському котлі» хлопцями. ;; Україна продовжує складати суворий іспит на здатність бути незалежною європейською державою. При цьому суспільство (за незначним винятком) демонструє зрілість, здатність успішно відповісти на виклики. Усупереч багатьом прогнозам, усвідомлюючи надзвичайний рівень відповідальності, українські виборці зуміли вже в першому турі голосування обрати Президента. ;Вони, зважаючи на набір «за» і «проти», ; відповідально проголосували ;25 травня за найоптимальнішу кандидатуру. ; ;Тож на позачергових виборах Президентом України ;було обрано Петра Порошенка («за» - 54,7% голосів у державі загалом, 52, 41% - на Волині зокрема). ; Він ;7 червня 2014 року (промовисто: у переддень Трійці, Зелених свят!) ;склав присягу перед Українським народом як Глава держави, відразу ж знявши будь-які питання з приводу легітимності сучасної влади.; Під час своєї ;інавгураційної ;промови ;Президент України Петро Порошенко ;нагадав, що «за нашу незалежність, самостійність боролися цілі ;покоління українських патріотів. За неї полягли герої Небесної сотні. За неї гинуть українські воїни та мирні громадяни». ;Він пояснив, що йде на посаду Президента, щоб зберегти і зміцнити єдність України, «забезпечити тривалий ;мир і гарантувати надійну безпеку». ;Глава держави констатував, що хоч ;«мир ще не настав, але вже сьогодні ми твердо можемо сказати, що важкі випробування об’єднали українську родину. Вони зміцнили нас як українську політичну націю, впевнену у своєму європейському виборі. Наш народ ніколи не був таким сильним, як тепер». ;А відтак висловив ;переконання: «Щоб мир став довготривалим, нам слід призвичаїтися до життя в умовах постійної бойової готовності». ;Петро Порошенко також ;наголосив: «Немає сумніву в тому, що ми здолаємо всі труднощі. Відстоїмо територіальну цілісність нашої держави, забезпечимо мир та спокій. Нас уже ніхто не оберне в рабів ;криміналу та бюрократії, в прислужників колоніальної влади». Президент України також чітко зазначив, що «Ми - народ, що був одірваний від своєї великої Батьківщини Європи - повертаємося до неї. Остаточно і безповоротно». Слід віддати належне п’ятому всенародно обраному Главі держави у намаганні повернути Україні відчуття керованості, впевненості в перспективі, переведення розвитку ситуації в мирне русло. ;Президент дотримав свого слова щодо дострокових виборів (вони відбулися 26 жовтня)