Новорічна тєлєграма від Владімірського хама

Пише вам Владімірський Саган, не підпанок а вельможний пан. Я уже не раз епістолярно посилав вам вісточки примарні, вже мене місцевий психопат викликав на диво-апарат, вже й аналізи здавав в пробірку, чи бува я не вживаю «ширку». Просто, бачите, така робота – повсякденні клопоти й турботи, думає насправді голова, які в доповідь вживать слова, бо з язика летять фрази й фрази, а для декого вони – образи. Може й вас я скривдив ненароком, бо уже вилазить слово боком, ляпнув, ;а воно – не горобець, і несе мені швидкий кінець. Та завершувать кар’єру не планую, в древнім граді я у вус не дую, шаблею махаю наче ціпом, все рішаю за одним лиш рипом, ось, згадав, що вже минає рік, я ж вітати Вас зі святом звик. Мав бажання Вас побачить лічно і зібрався їхать героїчно у столицю прямо в кабінет, щоб вручити Вам ясний букет і коробку найсмачнішого “рошена” в рік рогатого для всіх Овена, а простіше – в рік дурного Барана (в нас із ним родинонька одна). Запрягли ми з хлопцями машину, склали в торбу не одну пляшчину, шашлики, вина аж три дзбани, взяв на Київ я нові штани, бо тканина протирається на с*аці від щоденної у кріслі праці. Їхали ;і везли у цукерках (переклали знизу, збоку, зверху) подарунок в євро і долярах – то мав бути Вам від нас подарок. Та проте заїхали в лісочок, подзюрчать з нових штанів в “струмочок”, ненароком замочив штанину, тож дістали лиш одну пляшчину, і, допоки ті штани сушились, ми всушили все, бо добре всілись. А в кінці до пляшки коньяку ми “рошен” відкрили на пеньку і якась необразована свинота всю валюту та й запхала в рота. Довго плакали ми в лісі гірко, вже хотіли колупати дірку в животі отого ненажери, та проглот той виявився… мером. Сам собі робити харакірі я не став, з собою живу в мирі… А в цукерки я завжди охоче підсипаю злато позаочі, хто хабар не хоче навіть брати, той все рівно залетить за грати. Гроші запікаю в торт і у бісквіти, долари ховаю навіть в квіти – бо хабар всегласний то є власть, на крючку у мене є карась… Так я, бачите, в столицю не допер і пишу Вам тєлєграму вже тепер. З Новим роком хочу привітати, принагідно про бюджет спитати. Хто його приймає зовсім куцим із вінцем фатально неминучим? Ви ж не забувайте кавалєрів, тих, що претендують у кар’єрі на медаль для власної сідниці під указом зверху зі столиці. “Орден Попандопула” з конвертом я чекаю, як герой безсмертний, ще й на пенсію до ордена в бюджеті треба кошти закладать в монеті. Ми ;номенклатура ще совєцька, віримо, що криза перетрецця, будем стригти руна золоті і вести народ в ясні путі. Тут мені запрошення принесли до людей правдивих й справді чесних, треба йти, вітати їх зі святом, тільки що в промові їм казати? По фактурі я, як Дід Мороз, в мене шнобель – наче паровоз, маю шубу, коней під капотом, ще й снігуроньку з відкритим ротом. Але ж я повинен по статуту подарунками розбавить скруту, я ж не хочу віддавать з торбини, бо добро мені лоскоче спину. Я не звик із смердами ділитись! Вже від розпачу готов завити… А до мене в двері кабінету люди йдуть як в пащу інтернету, всі щось хочуть, просять і ллють сльози, а життя не вірш, а сіра проза… Де набрати злата для народу, якщо сам чекаєш нагороду? Вже й купив костюма із кримпліну і нову автівочку для сина, все чекаю я указу зі столиці, щоб вчепили орден на сідницю. Навіть не виходжу з кабінету, бо, скажу вам по великому секрету, вірю, що задзвонить телефон: хто на проводі? ; –;Із Києва патрон! Вам наказано з’явитися в палати! Будуть нагороду Вам вручати! Бо якщо відверто – заслужив, недаремно сльози навіть лив, щоб розжалобить серденько Ваше…Ось сиджу я навіть у параші і нові штани спустив з колін: вірю, в світі я лише один, що достоїн ордена на с*аку, а, можливо, навіть і для фраку, щоб піти на йолку новорічну й побряжчати орденами звично… То не сон і навіть не дрімота, я дивлюся на ; нові ворота і на серці робиться аж млосно, – ;може, вилити фігуру з воску і поставить при житті в музей (серце аж вискакує з грудей!..). Щоби заслужити на пошану на роботі буду аж до рану, тут для того є усі умови – я сиджу немов мішок полови в кріслі офіснім, м’якім, комфортнім, на мені новий піджак двобортний, галстук в’ється пузом як стежина, вже й завершилась робочая година… Задрімаю, мабуть, в кабінеті, це вже краще, ніж у туалеті, хай горить на стелі світла люстра, я страждаю за усеньке людство, хай усі побачать серед ночі світлі вікна та й на власні очі. Знайте, хто достойно обіймає трон – хан Саган вже бачить третій сон…»