Не для «Фронту», а для понту

Тепер у «Фронті» та ж картина – хтось у окопі власну спину ховає від ворожих куль, сидить, немов який куркуль, і вже не хоче підставляти свою персону аж за ґрати. Всім справедливість обіцяли – в засіках буде хліб і сало, а в гаманці – тверда валюта, усі забудемо про скруту. Клялись служити нам до гроба і навіть кулю бахнуть в лоба, коли прийде яка ганьба, проте, видать, ще не судьба…; Сидить у студії Арсеній, талант, атлант, пророк і геній – на всі питання дасть отвіт і подивує білий світ. Чому нікчемні в нас зарплати? Як нам сім’ю прогодувати? Чому захмарний курс валюти? Як нам на світі далі бути? Всі журналісти у чеканні, всі глядачі сидять в екрані, замовкли навіть малі діти, дід перестав кістьми скрипіти, всі навіть рибки заніміли – прем’єр промовить слово вміло, у мікрофон на всю країну, до всіх пророче слово лине:; –;А я причім? То не до мене!..; О вража сила! Рідна нене! Твій син як справжній патріот усім закрив голодний рот… Як не згадати тут Тараса, народу нашого окрасу, який учив поганих внуків, щоб мили після обіцянок руки: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо: “І ми не ми, і я не я”…». Коли ви пхалися на небо, то обіцяли все як треба, були там гори золоті і плани пишні та круті, сорочку рвали ви на грудях аби поназбирать по людях електоратні голоси, тепер і хліба не проси, бо ви провадите реформи, а з ними в нас усе у нормі… В кабміні – друзі-гєнацвалє нас тягнуть в світлі гарні далі, спеціалістка із Канади веде усіх через прегради, всі друзі з університету зробили різко в службі злети – нема серед свого народу кого послать по чисту воду, щоби полить на власний млин – всі отупіли як один!.. Волаєм дружно аж до скону про поміч в євро з-за кордону, бо ніби всохли чорноземи, з водою в ріках є проблеми, чи сонце вже не гріє з неба? Чого ж нам, людям, іще треба? «Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра…» Ми всі цитуємо Пророка, його всевидящеє око підказку нам дає щодень, та зрозуміти його лєнь… З уваги вашої і ласки затягнем знову кріпко паски (якби хребта не поломати через «стабільнії» зарплати!). Терпіння нам не позичати, ми будем й далі працювати, за гріш, копійку, за ідею, під керівництвом все ж тієї, верхівки, що була колись: невже уже перевелись, не народившись, нові кадри, невже пропали власні надри? Хто паном був, той знову пан, за кланом йде завзято клан. А ви люстрацію тулили на кожне, що у пушку, рило! Чи є в нас брак сміттєвих баків, чи забиваєте нам баки? Коли поганою мітлою ми проженемо тих ізгоїв, що приросли до крісла задом, що злипся вже від шоколаду?; Усім складаємо вам шану, всім розмовляючим з екрану, на шоу слів та обіцянок, що прогнозують чистий ранок і виправдовують гріхи та сулять нові лантухи, в яких нема зерна – полова, що утворилася від слова, що легко кинуте на вітер, а як же бути з «Заповітом»? Що нам наказував Тарас, чи не стосується те вас? «…що «Бог вас создав не на те, щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете з братів незрящих, гречкосіїв...» – а ми всі зиримо на Київ, на рідну владу, на Кабмін, проте не радує нас він. Тарас Григорович реформи передбачав нам не для форми, прорік слова на день грядущий які осилить вперед ідущий. …Садок вишневий біля хати, в ефірі знов хрущі гудуть, бо вміють людям обіцяти, забувши обіцянок суть. Моя хатина десь за тином, ще й крайня у кінці села, відповідальність за країну лише на виборах була… Питання є у всіх буденне, бо ми ж усі – одна сім’я – «А це, пробачте, не до мене! При чім тут я! При чім тут я?..»