Як українці гатять салютами, поки Герої здобувають Незалежність

Звичайно, наше життя триває. Ми повинні не падати духом, надіятися на краще майбутнє, радіти новому прийдешньому дню, розбудовувати країну і цим надихати наших Героїв. Не вистачить людському організму ні морально, ні фізично сил на постійне оплакування та душевну біль. Проте іноді наші святкування та радощі переходять будь-які межі. Настільки звикнути до війни, щоби не зважати на полеглих побратимів, на їх поховання та траурні дні, здається диким видовищем. Війна триває уже рік...рік горя, плачу, випробувань. Розрадою для тих сімей, чиї чоловіки перебувають у зоні АТО, є т.з. «перемир`я», хоча й воно сумнівне. Якось не по собі таке писати, проте здається сталося так, як казали: «Смерть людини — трагедія, а смерть мільйонів — лишень статистика». Біда зачепила сотні — тисячі українських родин, проте чимало людей так і не зрозуміли усієї важкості ситуації. Чи то у силу свого юного віку, чи то через надмірну аполітизацію, але багато земляків якось не зважають на те, що у нас відбувається. Люди так само продовжують ходити у клуби, їздити на відпочинок за кордон, запускати феєрверки, гучно відзначаючи дні народження чи весілля. Зараз мене почнуть критикувати за такі слова, мовляв, ми повинні жити, не можуть люди тільки плакати весь час та страждати. Тут я навіть не сперечатимусь. Але, як на мене, усього повинно бути в міру. Так, ми усі щось святкуємо і чомусь радіємо. Проте, якщо вже ситуація змушує хоча би день чи кілька днів побути у жалобі і вшанувати пам`ять загиблих, я думаю, це зробити не важко, тим паче враховуючи той факт, що ці люди заплатили значно вищу ціну заради нас. До прикладу, та резонансна подія, яка днями трапилася у Луцьку. Поблизу нічного клубу, відпочиваючі закладу запускали феєрверки. 274 залпи салютної установки пролунали у той час, коли поряд, до Свято-Троїцького собору заносили тіла загиблих у зоні АТО лучан. Місцева влада оголосила День жалоби, відповідно розважальні заклади мали б працювати за скороченим режимом. А феєрверки, до слова, взагалі заборонені для використання, згідно з правилами режиму тиші. Як мали би сприйняти такий випадок містяни, а тим більше родичі чи друзі тих, кого у час гучних розваг відспівували у храмі?! Невже життя людини настільки нічого не варте, що люди стали байдужими до смертей?! Нам ніхто не забороняє відвідувати розважальні заклади, гуляти, сміятись, святкувати будь-що, але таке нахабство людей вражає. Так, салюти заборонили, але хіба на цьому життя закінчується?! Ми маємо бути солідарними один з одним, поважати один одного, намагатися зрозуміти та підтримати оточуючих, а не ігнорувати так, ніби нічого абсолютно в країні не відбувається. Я впевнена, якби біда зачепила хоча би когось із тих людей, які ігнорують елементарні правила поваги, вони би реагували точно так само критично. Є безліч альтернатив розвагам, святкуванням, невже не можна хоча би на краплинку з розумінням поставитися до своїх же земляків?! Будьмо такими українцями, про яких написано у книгах, оспівано у піснях: гордими, щирими, толерантними, а не, вибачте, хамами, які переживають лише про те, якби гарно повеселитися, якби задовольнити лишень свої особисті потреби. Не піти на дискотеку у День жалоби, а піти на кілька днів пізніше — це потребує неймовірно великих зусиль?! Живучи на мирній території нашої держави ми не повинні забувати про тих, хто живе в умовах війни. Ми маємо створювати тут, у себе, добру, радісну атмосферу, для тих, хто повертається, але не переходити грані дозволеного і ставати «свинями». Я думаю, це не так важко, враховуючи те, що це мінімум, який ми можемо зробити для наших захисників.