Чи варто грати у піжмурки?

Чи замислювалися ви над тим, що наша мова у всьому, без винятку символічна: за кожним словом ховається образ чи дія. До чого ж зводиться цей словесний символізм? Де істина, а де омана? Якими принципами, обираючи псевдонім, керувалися колись і які принципи сповідують нині? Осмислити це спробую далі. Найбільш мирний псевдонім українського письменства усіх років належить Панасу Рудченку. Тихий працівник Полтавської казенної палати щоночі перетворювався, за версією Олеся Гончара, у суворого літописця своєї епохи. Дебютував Панас Мирний з мирним віршем «Україні» ще у ХІХ. Та згодом зовнішню гармонію світлого псевдоніму скосила внутрішня буря. Мужній воїн пера писав: «вам любі на муштрі москалі, витягнені ув одну лаву, як струни, одіті в одні каптани, в одні чоботи, шапки ... Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б’ється кожна часточка сії машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою». Так український митець, істинне ім`я якого вимовляли пошепки, сіяв у своїх текстах чисте зерно правди. А ще, вкотре наголошував: за істинний мир треба і варто боротися. Остап Вишня, на «усмішках» якого виросло не одне покоління, поставив свій псевдонім під авторським текстом рівно 96 років тому. Правда, до цього, у талановитого українця були ще такі псевдоніми як Павло Грунський та П. Михайлович. Одне з цих вигаданих імен прописав Павло Губенко під текстом «Казка», у якому в стилі народної оповіді, розповів він про бандитсько-терористичні витоки муравйовських «красногвардєйцев». Людей, які за першим покликом таваріща Лєніна вистрелили в спину Української Народної Республіки, окупувавши Київ, а відтак — українську культуру, мову, сутність. Саме після цього тексту Губенку довелось приховати власну особу, адже черговий «замєчатєльний деятєль в духє соврємєнной соціальной рєволюциї» шив йому справу щодо контреволюційної та терористичної діяльності. Не секрет, що саме за зразками витонченої, а головне — істинної сатири, більшовики ганялися, немов собаки за кісткою. Втім, недруги забули: у кісточках вишні міститься отрута, котра потрапивши в живий організм смертельно отруює. *** Псевдонімами «кишить» і нинішнє, сучасне, життя. Так, українська співачка Тетяна Ліберман не приховує: її сценічне ім`я придумувала ціла команда перед виходом на російську сцену фестивалю «Новая волна». Саме так і з`явилася Тіна Кароль. Та в жодному коментарі зірка так і не пояснила, чим прізвище Ліберман не відповідає сценічному образу? Можливо, тут варто порозмірковувати щодо етнічної приналежності? Втім, хочеться наголосити на етнічній приналежності іншого прізвища .... мальовничого прізвища Галушка (яке, погодьтеся, є воістину українським). Воно належить українській співачці Вірі Брєжнєвій. Та ним екс-солістка «ВІА Гри» не користується. В одному з інтерв`ю пояснила чому, мовляв, прізвище Галушка для сцени «нєпріємліве». Все частіше ховаються під псевдонімами і сучасні автори. Та зараз я не маю увазі письменників. Псевдонімами кишать замовні статті, які продукують журналісти. Більшість цих авторів — мудрі і поважні люди. Більшість з них — провідні публіцисти, яким довіряє аудиторія. Аби не забруднити власну репутацію, акули пера вдаються до;маленьких хитрощів. Згадаємо кінець 80-х початок 90-х років минулого століття, коли в суспільстві відбувалися значущі політичні зрушення зі зміною гасел, не прийнятних для партійної політики. Саме тоді, впливові на громадську думку, видання «Радянська Волинь» та «Молодий ленінець» почали друкувати листи так званих «трудящих», які у своїх дописах розвінчували «злочини» націоналістів. До прикладу, у газеті «Радянська Волинь» під рубриками «На перехресті думок», «Життєва позиція», «Тема для роздумів», «Правда про націоналізм», «Думки вголос», «Прошу слова» майоріли дописи про те, наскільки недосконалою і подекуди негідною є УНР за перебудову. Згодом ці ж «трудящі» вовки в овечій шкурі за це отримали професійні девіденти вже у Незалежній Україні. Користуються псевдонімами журналісти донині. Та це перейшло на якісніший рівень. Під статтею в інтернет-виданні напише коментар «Знаюча», яка переконуює: вона знає, хто, коли, чого і скільки вкрав. Коментатор «Свідок» додасть: має перевірену інформацію про те, скільки «жидів» сидять в управлінні. А користувач «Лучанин», немов вишенькою торт, прикрасить розмову коментарем, в якому розповість про те, хто з ким, будучи на керівних посадах, має інтимні відносини. Потреба користуватися вигаданими іменами та прізвищами, з часом не зникла. Та змінилась суть цієї потреби. Колись за допомогою псевдонімів боролись, нині ж — захищаються. Погодьтеся, за чужими ініціалами простіше сховати власний страх. А чи знали ви, що термін «страх» бере свої початки від імені давньогрецького бога лісу — Пана? Згідно з міфами, Пан раптово з’являвся серед людей і цим вселяв у них сильний жах. Під цим страшним впливом, людина бездумно кидалася втікати, не розбираючи дороги і не усвідомлюючи, що саме ця втеча стане для неї фатальною. Цьому міфу понад десяток тисячоліть, а люди так і не зрозуміли — сховатися від свого страху неможливо, його не можна замаскувати, навіть, найвлучнішим псевдонімом. Адже все потаємне рано чи пізно таки стає явним. Погоджуєтесь?