Травень-2015: гіркота моменту істини

Якими б суворими не виявлялися реалії, вони все одно – не «глухий кут». До того ж, у свідомості українців ще живе моральний імунітет, коли навіть у найскрутнішу миттєвість повторюється рятівна аксіома: аби не було гірше. Зрештою, народ, який упродовж століть, перебуваючи у неволі під «куполами» чужих держав усе-таки зберігав свою ідентичність і прагнення бути собою, спроможний не загубитися і в період нового геополітичного перерозподілу світу. Інше питання, що ціна свободи надзвичайно дорога. На її вівтар вже покладено стільки життів. У тому числі – й упродовж весни-2015, яка поступово наближається до свого завершення. Однак до торжества справедливості ще не просто далеко. Наразі тільки віра залишається тим справді незгасним світлом наприкінці історичного тунелю-лабіринту, з якого неодмінно буде вихід. Але навряд чи станеться найближчими днями, місяцями, роками. Імперська Росія (це теж аксіома) не відмовиться від своєї стратегії. До того ж уже не приховуючи погроз застосувати ядерну зброю. А тим понад 100 тисяч військовикам, які на східному кордоні з Україною, навряд чи господар Кремля дозволить повернутися додому, не доклавшись до кривавого утвердження «Русского мира». Наскільки реальні прогнози про вірогідність масового наступу? З цього приводу озвучувалися найрізноманітніші версії. Та їхня сутність зводилася не стільки до самого факту, скільки до хронологічних меж «пекла», яке запрограмоване в Кремлі. Роздумуючи з приводу того, що в родинній церкві Богдана Хмельницького в селі Суботові закровоточила ікона Страсного Христа, митрополит Черкаський і Чигиринський Іоанн зазначає: «І якщо Господь дає нам такий знак, то, значить, він укріпляє нас у тому, що і в такій скорботі буде з нами і не дасть ворогу досягнути своїх планів». Однак попри ймовірну неминучість масштабної російської агресії, не менш загрозливими для України стають і внутріполітичні процеси, соціально-економічні наслідки діяльності ряду інституцій. Та, схоже, ці виклики усвідомлює й значна частини як еліти, так і тих співвітчизників, яких відносять до числа пересічних. Тим паче, що уроки історії нагадують: права на помилку вже немає. Як зазначив Президент України Петро Порошенко, виступаючи в День пам’яті жертв політичних репресій у Биківні, мусимо «ніколи не допустити нового червоного чи коричневого геноциду супроти нашого народу». А відтак він підкреслив: «Ми відчуваємо відповідальність за живих, за тих, хто сьогодні будує нову європейську демократичну Україну. І Україна має стати заможною і квітучою в ім’я світлої пам’яті тих, чиїми життями написана наша історія». Тож спробуймо перегорнути кілька сторінок уже минулого тижня, аби вкотре переконатись, які іспити мусимо спільно скласти вже в недалекому прийдешньому. «Ми повинні це зрозуміти» Роздумуючи про війну, яку розв’язала проти України сусідня країна, політолог Володимир Фесенко, директор Центру політичних досліджень «Пента», наголошує, що «у європейців, особливо у німців, судячи із заяв Штайнмайєра, ще залишилися якісь ілюзії. Вони видають бажане за дійсне. Їм хочеться якнайшвидше розпочати реалізацію політичної частини угоди - і в цьому їх інтереси, на жаль, збігаються з російськими» (див. «Новое время»). Відтак він попереджає: «Але ми не повинні піддаватися подібним настроям наших європейських партнерів. Потрібно докласти всіх зусиль, щоб продемонструвати їм, як ситуація розвивається в реальності. І бажано запросити пана Штайнмайера під Широкино або в Авдіївку: нехай на власні очі побачить, як «дотримуються» перемир`я». На його переконання, «зараз тактична лінія Москви, а, відповідно, і сепаратистів, полягає в тому, щоб якнайшвидше розпочати переговори щодо політичної частини Мінських угод. І вони будуть неодмінно тиснути на європейців, особливо на Німеччину і Францію, а через них - і на Україну, щоб домогтися якихось «компромісних» рішень». Новий представник Росії Кульмухаметов вже сказав, що це будуть переговори про автономію Донбасу, але Україна навряд чи погодиться на автономію, особливо, якщо мова йде про збереження ЛНР і ДНР». Фесенко вважає, що «Росія ж прагне в максимально стислі терміни «перевантажити» сепаратистів і зміст захоплених ними територій на Україні. Ми не повинні піддаватися, навіть якщо європейці будуть на нас тиснути. Проблема в тому, що Європі досить формально загасити цей конфлікт. Те, що він буде тліти і створювати проблеми України, їх, як би цинічно це не звучало, мало цікавить. Ми повинні це розуміти і, як наслідок, не йти ні на які принципові поступки, як би нас не вмовляли». Він наголошує, що Росії вигідно, аби конфлікт вважався формально вирішеним, але при цьому «РФ мала можливість через сепаратистські республіки тиснути на Україну. Інтерес же української сторони полягає в повноцінному перемир`я, без якого втрачає сенс будь постановка питання про політичне врегулювання». «…особливо ймовірно на південному фронті» У публікації польського сайту twn.24, за версією видання «Тиждень», зазначається, що «протягом багатьох тижнів на Донбасі йде потік військових машин, артилерії, танків, боєприпасів. За останні два місяці на окуповані території відправили з Росії загалом близько 70 комплектів ракет, 200 танків, 900 вантажівок з боєприпасами. Запаси палива збільшують, готують мережу точок прийому поранених, а далі (на Донбасі та Ростовській області РФ) - польових шпиталів». Автор статті стверджує, що за нинішніх умов у війні з Україною, якщо це не буде відкрите протистояння, РФ може задіяти близько 100 тисяч солдатів, а на озброєнні антиурядових сил є 700 танків, 600 артилерійських знарядь і понад 300 ракетних систем. «Сконцентровані в прикордонних районах Росії батальйонно-тактичні групи будуть задіяні тільки в двох випадках. Одним з них є несподівана серйозна військова поразка сепаратистів, другий - широка операція. Останнє особливо ймовірно на південному фронті - через близькість до кордону. Якщо Москва вирішить організувати потужне оточення Маріуполя і зберегти позиції, необхідно буде використовувати регулярну армію. Самі сепаратисти не в змозі цього зробити», - резюмували у статті. «Лінія на агресію залишається у політиці Москви визначальною» Після переговорів німецького канцлера Ангели Меркель та російського президента Володимира Путіна, що відбулися 10 травня у Москві, Кремль не внесе корективів у свою стратегію. Так вважає Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ України (див. «День»). Він зокрема зазначає: «Судячи з тих матеріалів, які вже з’явились у ЗМІ, мені це нагадало діалог глухого з німим. Тому що Путін не хоче чути і слухати те, що йому прямо і вже недипломатично говорять. Якщо людина позитивно оцінює Мюнхенську змову і вважає, що пакт Ріббентропа-Молотова був виправданим, то власне про що можна говорити і очікувати. Я думаю, це чергове свідчення цієї глибокої кризи, в яку Росія завела саму себе і з якої вона сама, скоріше за все, найближчим часом не вийде, якщо ця лінія, що існує сьогодні буде продовжуватись». Відтак аналітик робить висновок, що «підсумок цих переговорів є сумним. Бо судячи з оцінок, які пролунали, не видно, що Росія збирається міняти свою політику. Ці заяви Путіна, що ми не будемо міняти свого підходу, що все залишається як є, що Київ повинен виконувати домовленості і в першу чергу ми повинні говорити про вибори під дулами автоматів, свідчить про те, що лінія на агресію залишається у політиці Москви визначальною. Раз так, чекати якихось позитивних змін, мені здається, просто не потрібно». «…краще б перегорнути ганебну гельсінську сторінку» Аналітик Юрій Макаров нагадує (див. «Тиждень»), що 1 серпня 1975-го в столиці нейтральної Фінляндії голови різних за рівнем розвитку й впливовості держав підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який закріплював політичні та територіальні підсумки Другої світової війни, запроваджував певні технічні процедури зменшення напруженості й декларував повагу до основних прав людини (втім, нічим більше не підкріплену). На його переконання, «Захід вирішив, що винайшов універсальний засіб примирити засадничі суперечності, оголосивши їх неістотними. Якщо бути точним, підвалини міфу було закладено задовго до того, у лютому 1945-го в Ялті, коли лідери трьох могутніх держав домовилися про поділ Європи після війни, яка ось-ось мала закінчитися. Саме поняття «антигітлерівська коаліція» вже містило в собі суперечність, оскільки не враховувало фундаментальних відмінностей між високими сторонами, що договорювалися, їхніх стратегічних цілей і світоглядних максим. Так у порядне товариство цілком легально пустили суб’єкта, який принципово відмовлявся поважати правила й домовленості, отже, заклали фугас під усю європейську конструкцію». Відтак експерт підкреслює, що «колись лідери вільного світу сприймали як менше зло ракети, націлені на європейські міста, й філії КПРС-КГБ у вигляді місцевих компартій, не кажучи про колоніальні адміністрації та військові гарнізони на схід від залізної завіси. Тепер вони готові «почути Москву» з її специфічними інтересами, забуваючи, що ці інтереси ніяк не обмежуються Україною, до якої «старій» Європі врешті-решт байдуже». Макаров зазначає : «Комунізм довго придурювався інтернаціональним, насправді ж він уже давно й щоразу не просто національний, а неприховано націонал-шовіністичний. Тож плавка спадковість від сталінсько-брєжнєвського СРСР з усіма його амбіціями, претензіями та фобіями до путінської РФ зі схожими неврозами ніяк не є випадковою. А компромісна реакція сучасної Європи на вибрики Кремля є продовженням багаторічної політики толерування дикого ведмедя, якого Захід довго й марно сподівався навчити хороших манер у посудній крамниці». Тому, зауважує він, «не дивно, що найбільш послідовно й безкомпромісно щодо російської агресії нині поводяться наші колишні «брати по табору» – поляки та литовці. Дивно, що досконалий опортунізм виявляють представники Угорщини та Чехії, ніби геть забули про 56-й