Гірка полуничка

Помітила я їх ще на автовокзалі у Ковелі. Ці дівчата, жінки, бабусі сиділи на відрах і єдине, що їх об’єднувало – темно-червоні долоні з плямами і піском під нігтями. Це долоні «полуничних заробітчан», на яких перетворюється більшість волинських селян літньої пори. Втім, нині їх кількість значуще зменшилась в порівнянні з попередніми роками. Адже вигода з таких торгів мінімальна, а власних сил у цю справу потрібно вкласти максимум. Про те, скільки часу та праці йде на полуницю знаю не з розповідей. Адже в дитинстві літні канікули повсякчас проводила у селі, в бабусі. Пам’ятаю, років 8-12 тому такі заробітки були дуже популярними. Поліщуки садили, пололи, а потім збирали плантації полуниці, яка везлась на продаж. Для більшості безробітних селян це була єдина можливість заробити. До прикладу, усіх моїх друзів дитинства до школи збирали тільки за «полуничні» гроші. Та й самі діти долучалися до збирання ягоди, аби й їм перепала якась гривня на кишенькові витрати. Був час, коли й город моєї бабусі ряснів полуницею. Це було з 10 років тому. Втім, з того часу і донині полуниця мені не смакує. Пам’ятаю, ту ягоду потрібно було безкінечно полоти, а ще збирати. Для цього прокидались о 5-6 годині ранку. У тій порі людей на полях було більше, аніж під час жнив. Вони збирали її протягом цілого дня, на жахливій спеці. А ще вибирати слід ніжно і ретельно, не зіпсувавши кущів та ще зелених ягід. Тому над полуницею стояли зігнутими, а коли втомлювались – колінами спирались на землю. Потім вибране везли на базар. Здебільшого у кожної господині було від 7 до 10 відер полуниці.; Яскраво зринає в голові спогад з дитинства, коли бабуся взяла мене на базар. Ми їхали першим автобусом у місто продавати полуницю. О 07.00 людей на сільській зупинці було дуже багато, а відер біля них ще більше. Тару з ягодою до зупинки підвозили на велосипедах. Потім все це пакувалось в автобус: спершу ставили відра, а потім як-небуть «влазили» їх власники. Пам’ятаю, як у тому автобусі було спекотно, млосно і тісно. І лише відрам з полуницями було зручно – вони стояли по всьому салону, накриті білосніжними марлями, крізь які просочувались червоні плями, наповнюючи гаряче повітря солодким запахом. Приїхавши до міста, господині сунули всю цю тару на базар, а там збували ягоду за смішні гроші, позаяк кожен покупець доказував, що ціни зависокі, полуниця дрібна чи несмачна. Досвідчені споживачі приходили на базар ввечері, знаючи, що стомлені «полуничні торгаші» поспішають на останній потяг чи автобус до села. Відтак, була можливість скупити за безцінь все, що залишилось (не повезе ж господиня ту полуницю додому). А за виручені з кошти люди скуповували продукти. Тоді я помітила, що чи не кожен купував одне і те ж: хліб, булку, огірки-помідори, ковбасу та морозиво (яке спеціально везли дітям з міста, адже в селі був малий вибір). Ця їжа складалась просто у порожнє відро з-під полуниць. Дорогою назад в автобусі обговорювали, хто за скільки продався, у якій точці базару ліпше купують ягоду, а ще говорили про те, що завтра знову треба йти в город. І так тривав в селі весь червень. За цей час, долоні «полуничних заробітчан» ставали від ягоди темно-червоними, а пісок з городу в’їдався під нігті, ранки та кожну дрібну тріщину на них. Обличчя у цих людей втомлені, а тіло обгоріле на сонці. Втім, полуницею заробітчанство не закінчувалось. Коли її час минав – виростала чорниця. І люди, озброївшись відрами та неземним терпінням, ходили до лісу, де віддавали своє тіло на поталу комарам та зміям, якими кишать волинські ліси. І вже після збирання чорниці їх долоні ставали чорними, немов ніч. Такі заробітки для селян необхідність. Особливо це стосується крихітних населених пунктів, де окрім городу роботи нема. Колись регіонами України їздили підприємці, які пропонували здати ягоду за гроші, або ж господарі самі їхали у місто на заводи з метою реалізації продукту. Мій тато згадує: до одного з Луцьких підприємств приїжджали сотні людей, аби здати яблука. Черги були настільки великі, що їх займали ще з ночі. Нині ж завод не приймає вирощені ягоди та фрукти на сільських городах…Втім, продукцію свою як випускав так і випускає. Схоже, ще трішки, і з впевненістю не скажеш, що нас конкретно годує земля. Позаяк, що залишається робити селянам, якщо власно вирощена продукція не треба, або продається за безцінь? На це питання є відповідь. Але люди, які можуть вирішити проблему нині прикриваються кризою в країні та АТО. Прагнучи якісних змін навколо слід не забувати й про себе. Наступного разу, коли захочете ягід, не йдіть до супермаркету. Ходіть на сільськогосподарський ринок. Там завжди буде бабуся, якій до останнього автобуса треба продатись. Принагідно побачите, як виглядають змучені темно-червоні долоні, які тримають 50 гривень, виручені з продажу 5-ти кг полуниці. А ще на ринку на власні вуха почуєте, як «доблесні» покупці дорікають таким бабусям: «Чого полуниця подорожчала? Не прив’язуйте ціну до долара, ви ж її не за долар берете». Втім, за вторговані гроші бабуся планує жити. Що ж вона собі зможе дозволити за ті 50 гривень? Хіба пів однієї калоші.