Людмила Приходько: “Моя вулиця в Каневі дала Україні п’ять артистів: трьох народних і двох заслужених”

Дотепна, завжди елегантна, навіть у слові, неймовірно позитивна і світла. Якби Людмила Іванівна не стала актрисою — була б журналістом, напевне. І, впевнена, хорошим. Та судилося їй стати дніпровою зіркою. Так називалася Канівська районна газета, де редактором багато років працював її тато Іван Силович. Колеги-студенти Київського театрального інститут імені Карпенка-Карого увіковічили цю назву, закріпивши її за Люсею Приходько. Не знали вони, що ця русокоса канівчанка з блакитними, як вода у Дніпрі-Славутичі в тиху погоду, очима стане зіркою ще й волинською. І що майже чотири десятиліття свого життя донька шевченківського краю віддасть Лесиній землі та Волинському обласному академічному музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка. А сцені вона служить вірою і правдою вже півстоліття. 19 червня поціновувачі таланту Людмили Приходько зможуть з нагоди її ювілею прийти на бенефіс улюбленої актриси, яка за театральне життя втілила на сцені понад 150 жіночих доль. І не просто втілила — прожила... Напередодні ювілею розмовляли з Людмилою Іванівною на її дачі в Озерці. Як сміється артистка, вона й на дачі естетка: менше дбає про огірки з картоплею, зате біля двох розкішних кущів калини ходить як біля малої дитини. Щоразу, коли зустрічаюся з акторкою, вона дивує. Своєю людяністю (може тому що Людмила!), гостинністю, неймовірними кулінарними талантами, хоч кухня й актриса в нашому банальному уявленні — речі несумісні, але це не про мою героїню. Ви знаєте, що таке юшка по-канівськи у виконанні Людмили Приходько? А фарширована риба, а заливне? Можуть повчитися кухарі престижних ресторанів. А ще завжди вражає її неперевершене почуття гумору. Цей дар у неї від батьків. Може здатися, що ця жінка прожила життя, ніби граючись. Що все у неї клалося, як хрестики справно кладуться в узорі на полотні: визнання, головні ролі, звання, прихильники, квіти. Мені важко уявити цю сильну жінку слабкою. Але доля підготувала їй стільки випробувань, що інша зламалася б, не встояла б, а вона вистояла, втілила свою мрію, і не лише свою. Бо прожила, відіграла на сцені й за себе, й за свого Колю, з яким Бог вділив їй десять коротких років жіночого щастя... На навчання в театральному поблагословив Андрій Малишко — Як театр починається з вішалки, так актор, як і кожна людина, починається з того, що заклали у нього з дитинства батьки. Та, якою ви є, заслуга ваших батьків у першу чергу. Розкажіть про них трошки. — Батьки мої, царство їм небесне, були дивовижними людьми. Мама Марія Григорівна була вчителькою географії та історії, тато, Іван Силович, тридцять років редагував районну газету. Він був аристократом вродженим. Міг гарно прочитати вірші, анекдот розповісти, і статтю в газету написати. Міг носити капелюха й вишиванку одночасно. І це було шикарно. Дивовижно ніби для років післявоєнних, але у нас всі одягали тоді вишиванки й не вважали це подвигом. Це було нормою. Я поїхала вступати у Київ теж у вишиванці. Хоча тато боляче переживав русифікацію української школи, бо це вже було відчутно. Пам`ятаю, він прийшов з районної учительської конференції і каже до мами: “Що це робиться, Марусю? На вчительській конференції всі вчителі виступали російською мовою. І тільки один вчитель з Попівки говорив українською”. І це в Шевченковім краї! Коли у Канів приїздили відомі митці, літератори, редактор районної газети запрошував їх додому пообідати. Не раз бував нас вдома Василь Симоненко, він тоді працював в Черкаській обласній газеті кореспондентом. Бували Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко. До речі Андрій Самійлович поблагословив мене на навчання в театральному інституті. Тато дуже хотів, щоб я була актрисою. А мама не хотіла, бо вважала, що у всіх талановитих артисток доля нещаслива. У чомусь вона була права... Але вважаю, що вибрала професію актора з Божого благословення. І жодного разу за 50 літ не пошкодувала про це. У мене були чудові вчителі. Я навчалася у художній майстерні народного артиста України Анатолія Никифоровича Скибенка. Моя викладачка з танців, колишня балерина, Ірина Василівна Іригіна дала мені таку поставу, що я ще й досі боюся зігнутися чи неправильно тримати спину. На випускному спектаклі Ірина Василівна сказала: “ Подивіться на цю дівчинку. Це ж богиня! А прийшла — бовталася, як фіалка у бокалі”. Педагоги вчили нас професії дуже тактовно, з великою вірою в наш талант. І всі мої однокурсники стали відомими акторами, режисерами. Моя вулиця Богдана Хмельницького у Каневі, до речі, дала Україні 5 артистів: три народних і два заслужених. — До книги рекордів можна заносити! — Ось список: народна артистка СРСР Ольга Яківна Кусенко, Віталій Толок, народний артист України, колишній головний режисер Житомирського театру, та ваша покірна слуга. Звання заслужених отримали Мирослава Резніченко, дружина Івана Гаврилюка, і співачка Лідія Денисенко. Доля подарувала мені можливість працювати з талановитими українськими режисерами: Михайлом Ілляшенком, Віталієм Денисенком, Петром Ластівкою. У чилійського режисера Хорхе Сальгадо я зіграла у шикарній виставі “Забути Геростата”, а в словацького Ярослава Сисака зіграла Мавку в “Лісовій пісні”. Мавка була й залишається моєю найулюбленішою роллю. Я схиляю голову перед геніальною Лесею Українкою, яка написала: “Бо муку цю люблю, і їй даю життя”. Ніби про мене. — Жіноча доля була до вас не вельми прихильною. Красивий чоловік, талановитий режисер Микола Стефурак пішов із життя так само рано, як його товариш Іван Миколайчук. Це була смерть на злеті. Але ви були щасливі... — Ми гарно прожили ці десять років нашого спільного життя... Хоча, якщо порахувати, то разом років п`ять були, а решту у роз`їздах. Коля ще три роки вчився, бо перевівся на стаціонар на режисерський. Я вже працювала у Полтавському театрі. Свою першу зарплату він поміняв на купюри по одному рублю, розкидав їх по підлозі й сказав: “Всьо, старухо, тепер не вони по нас, а ми по них!” Жили від зарплати до зарплати, але вміли радіти дрібницям. Коля любив побалувати подарунками. Ще зі студентських років дружили з Миколайчуками, з Іваном Гаврилюком і його дружиною. Коля з Іваном виросли на Черемоші, хоч по різні його береги, ходили на танці в ті самі села й билися за дівчат. А потім зустрілися в Києві в театральному інституті. Часто згадували, сміялися. Вчилися, мріяли, любили. І стільки ще могли зробити для України... Це були дивовижні хлопці. Надзвичайно інтелігентні, виховані, хоч виросли в селі, але то вроджена інтелігентність. Ще Федя Стригун (головний режисер і художній керівник Львівського національного академічного театру імені Марії Заньковецької) таким самим був. Ніколи не чула, щоб вони при жінках погане слово сказали. Такого бути не могло! Миколайчук отримав першу свою квартиру біля залізничного вокзалу. Ми постійно там всі товклися. Приїжджали в Київ — як до Івана з Марічкою не зайти? Іван розповідав кумедний випадок. Дзвінок у двері, відкриває — незнайомий чоловік стоїть і каже: “Слава Ісусу Христу! Що Іване, зазнавсі, не впізнаєш?” Іван переглянувся з дружиною, думав, що це хтось із її родичів. Нагодували, прийняли. А потім виявилося, що це геть незнайомий вуйко, який був колись на зустрічі з Іваном в клубі. Приїхав до Києва і вирішив зайти в гості до земляка. — Як велося вам, східнячці, на Гуцульщині в ролі сільської невістки? — На Франківщині взагалі дивовижні люди. Я вперше потрапила в ці краї, коли приїхала знайомитися з родиною чоловіка. Та ні разу не почувала бодай якогось дискомфорту. Це до того, що Схід і Захід, єдина країна. Ми були єдиною країною завжди. Пам`ятаю, як хрестили нашого Славіка. Я застала часи, коли всі хрестини можна було відбути одним келишком горілки. Почитала вірші, поспівала гуцульські пісні, бо вже знала, Миколайчук навчив мене співати “Свиснув Довбуш в штири пальці”. А самогонка була налита в пляшку з-під ситра. Вранці мій Славко ходив біля столу і з тої плящини пийнув. Я перелякано кричу: “Колю, Славік горілки напився”! А чоловік спокійно: “Чого кричиш? Дай хлопцеві огірка”. Він був гарною людиною, талановитим режисером. Особливо у постановці класиків. Його вистави йшли у Тернопільському театрі ще років з десять після його смерті. Микола поставив там “Безталанну”, “Землю” Кобилянської, «Наймичку». — Чому переїхали на Волинь з Тернополя, де вже утвердилися як актриса, а чоловік як режисер? — Миколі після курсів підвищення кваліфікації не знайшлося режисерської вакансії в театрі Тернополя. Ми чекали, думали, потім змушені були погодитися на Волинь. Коли приїхали у Луцьк в 1976, то на вулиці Радянській (нині Лесі Українки) кози паслися. Я Колі кажу: “Куди ти мене привіз? Де місто?” Думали, тимчасово тут перекантуємося, а виявилося — на все життя... Миколі недовго судилося пропрацювати у Волинському театрі. Через два місяці він тяжко захворів. Через трохи він згорів... Грала і в тюрмі, і в психушці — Ви сильна жінка. Своїм життям це довели. Часто доводилося плакати? — Зараз у мене сльози може викликати тільки вияв незвичайної доброти. Більше нічого. Вже все пережила, переплакала безсонними ночами, коли біда застала саму, з маленькою дитиною на руках. Чоловік помер, його поховали на Івано-Франківщині. Син маленький лежить хворий у лікарні в Каневі, квартира моя — у Тернополі, а працюю я у Луцьку. Як все це жінці самій у 31 рік докупи стягнути? Але я це зробила. Не розказую, якою ціною мені це вдалося. Нелегко було квартиру поміняти, зробила це, до речі, не дуже вдало. Малого забрати, лікувати астму, в школу віддати. І стверджуватися ще й на сцені. Це ж не просто вийдеш і будеш усім розказувати, якою я була талановитою артисткою в Тернополі. До речі чимало моїх прихильників, особливо відомих волинських лікарів, які навчалися в ті роки у Тернопільському медінститут, приходили на мої спектаклі там, а потім стали ходити на вистави у Луцьку. І досі підтримую з ними особливо теплі, дружні стосунки. Це багато вартує. Набагато