Щира сповідь бусурмана Хана-Романа

Хтось родився хліборобом, а хто все життя – нероба, їсть і п’є неначе гад, так і я одвічний митник у хабарних справах спритник, всій корупції дам лад. Я носив важкі портфелі, жив в розкішній цитаделі та годив усім панам, а тепер у час Європи хочу всіх послать у ж*пу та й «рішать вопроси» сам. Мої милі регіони нам давали міліони, та прийшов до нас Майдан, треба йти було в підпілля в агрофірмі полоть зілля і забути що я – хан. Все вляглось якось потрохи, всі ви втямили, що лохи знов не втілять власний план. Мама плаче за синочком, а за татом плаче дочка ще й маленький гарний син, ваші, люди, гіркі сльози для мене немов заноза бо такий як я – один. Лише я збираю мито, щоб було все шито-крито і відвожу «чорний нал», сума в сумці кругла й пишна і мені зовсім не грішно за кордонний кримінал. Ви хотіли жить інакше: добре їсти, спати м’якше? – ось вам дуля та й під ніс! В кабінетах знову всілись всі вчорашнії дебіли, спробуй з нами поборись!... Ви, шановні, просто смерди, з вами навіть спересердя можна вести розговор, за нікчемную зарплату без штанів, сорочки, хати ви сприймаєте терор. Визнаю, що жінка Ганна – господиня бездоганна, в господарстві дає лад, троє діток гарних, милих агрофірмочку «Анілу» всі тримають у руках, ось від неї всі прибутки (це серйозно, це не шутка), бо над нами крутий «дах». Він не з шиферу чи бляхи, не прибитий навіть цвяхом – корупційний постамент. Там рука що миє руку розповсюджує науку про важливості момент. Скільки митниць й депутатства я освоїв з вами братці, не згадаю далебі, та усі златі монети по високих кабінетах я носив усім й собі. На мені нема провини, ні машини, ні хатини – все на дітях і жоні, я як сокол легкокрилий із лукавим жирним рилом: на фіга воно мені. Всі мені говорять: «Здрастє», бо я вмію гарно красти і ділитись із людьми, тільки я не благодійник, а чиновницький розбійник, що купається в «баблі», ви на виборах свій голос віддали за кращу долю наступивши на граблі. Був я також депутатом, купував мандат за злато, і служив лиш сатані, бо коли великі гроші є в слуги-золотоноші то й серця там кам’яні. Без емоцій і провини я беру на власну спину, те, що справді заслужив, так, я випросив посаду для свого бридкого заду й хочу жити так як жив. Риба має бути в річці і мою лукаву пичку посилають на кордон, там збиратиму я мито в чемодани і в корито, ось такий я є гондон…Всі це знають і гордяться, бо коли їм знову вдасться посадить мене на трон, то у власнії кишені полетять немов скажені євро, долари рублі, вантажі із контрабанди, помідори аж по гланди і прибутки немалі. Є у мене в княжім місті друг Саган, що власні мислі переписує в листи, взяв я ручку і папера і годину дотепера все думками шелестів. Пєтя також із кордону має чашечку бульйону й добрий жирненький навар, ми із ним неначе браття (ще оте прадавнє шмаття) повне підлості і чвар. Він неначе мій учитель, до наживи спокуситель вчив мене хапати мзду, разом ми усіх до ями поженемо з нагаями тупу й чесну череду. Бо насправді ви всі – бидло, бо невже вам не набридло так коритися панам? Ми спокійно та відкрито знову лізем до корита, ви ж вітаєте бедлам? Я колишній той хапуга, що не пер на полі плуга, а збирав лише врожай. Ми не сіємо, не жнемо, хабарі збираєм ревно, в нас усе лиш «дай-за-дай». Ми пропустим крізь кордони для ганьби своїх погонів навіть вражую орду, що мені оті майдани, там, де рвали ви кайдани – віддамо усе за мзду! Час приходить повертатись всім до рідненької хати, а моя хатина – митна, і коритна й колоритна, знов пора на п’єдестал, хтось вмирає там на Сході, а я в вічному поході, справжній є регіонал. Янек друг мій закадичний, наші схеми чорні, звичні будем втілювать в життя, ви піснями привітайте і ганебно не цурайтесь мого диво-вороття. І на гуслях і на флейті розтривожте людям душу, піднімати власний рейтинг я, повірте, просто мушу. То повернення не хана й не конкретного Романа, то корупція ще та – вас стріляли на майдані за ідеї ваші файні, а у нас – своя мета. Без мойого героїзму всю фінансовую клізму заженуть в глухий тупик, розрулю хабарну справу я на ліво і направо і прийде усім гаплик. Вже кидає в піт холодний, я по справжньому голодний на відверте каяття, я злякався не кадила, мене мати народила для квітучого життя. Тут на батьківській Волині я квітую і до нині, хочу в митниці служить, я селянський син завзятий, буду сіяти і жати і бобло щедро косить. Обіцяв мені посаду за конкретну підлу зраду дуже вже високий чин. І мені тепер начхати за що плаче бідна мати, за що згинув її син. Отже, сльози ллю в корито наче хитрий Лис-Микита (прадід мій як справжній звір), я за власную кар’єру буду битись дотепера аби витримав папір. Лист завершую писати бо вже чую круті мати, нецензурний лексикон, буду всіх просить підмоги на успішную дорогу бо там знову світить трон. Може й вам колись згодиться моя митниця-світлиця в контрабандних вояжах. Відпрацюю навіть чесно, бо так хочеться воскреснуть у начальстві – просто жах! Вибачайте за відвертість і тупу банальну впертість, за дурман і за туман. Низько кланяюся в дупу за добра велику купу – вірний ваш слуга Роман.