Руслан Теліпський: “Маємо за честь допомогти солдату. Бо сам він ніколи нічого не попросить”

Лучанам запам`ятався також тим, що у 2008 році на День незалежності України організував і провів спільне читання “Заповіту” біля пам`ятника Шевченка різними мовами. Того ж року разом з однодумцями він вирушив у піше паломництво на Чернечу гору, понад місяць мандруючи 9 областями України. Тоді, під час нашої першої зустрічі, намагалася зрозуміти: що змусило його, випускника двох престижних ВНЗ, волинського і польського, замість зайнятися прибутковою справою чи бізнес-проектом, витрачати власні кошти на подорожі задля того, щоб знімкувати пам`ятники Кобзарю? І не лише фотографувати, а й розповідати людям у різних куточках світу про українського національного генія. Тоді ми говорили про роль Шевченкового слова для нинішнього покоління українців. Про те, що ми повісили портрети Кобзаря на стіну, але забуваємо його читати. А слово Тараса закликає нас не розмінюватися, де б не був, скрізь репрезентувати себе українцем. Через мову, через літературу, почуватися самодостатньою нацією, яку ніхто не може принижувати, як принижували колись, коли простого українця пани могли обміняти на гончих псів. Руслан вважав і вважає, що єдиною постаттю, яка не роз`єднує українців, є Тарас Шевченко. (на фото Руслан Теліпський - посередині) Від нього дізналася, до речі, багато цікавих фактів. Зокрема, про те, що за масштабністю пошанування Шевченко у світі — на одному рівні із Христофором Колумбом. У Росії такою пошанованою особистістю, яка асоціюється з країною, є Пушкін, у Польщі — Папа Римський Іоан ІІ, у Туреччині — Ататюрк. Цікава історія монумента Тарасові у Москві — його встановили до 150-річчя поета якраз у розпалі Карибської кризи, коли Хрущов направив свої ракети на Кубу. Радянські вожді дізналися, що американці хочуть встановити монумент Шевченку у своїй столиці, отож не могли допустити, щоб янкі зробили це першими. Тому дали команду встановити раніше, ніж американці. І таки зробили пам`ятник за півроку, випередивши США. Чи міг хто тоді уявити, що у рік 200-річчя від дня народження великого Тараса інший російський вождь, намагаючись знову втерти носа “америкосам”, почне проливати українську кров і принесе на нашу землю війну... Руслан багато чого мріяв зробити до 200-річного ювілею поета. Зокрема, мала вийти друком його книга “Монументальна Шевченкіана Руслана Теліпського”, думав про нові виставки й подорожі. Але війна багато чого змінила в його житті. Вже півроку, як він став співкоординатором волонтерської групи “Меценати для солдата”. Руслан від самих початків війни долучився до допомоги нашій армії, збираючи кошти де тільки можна, буваючи за кордоном, розповідав правду про цю гібридну війну Росії проти України, долучаючи до списку українських симпатиків усе більше й більше меценатів. Та згодом народилася ідея дещо змінити напрямок допомоги. Так народився громадський рух “Меценати для солдата”. Ця луцька спільнота не байдужих і креативних людей провела чимало акцій, допомагала і допомагає нашим військовим на фронті, доправила на передову дві карети швидкої допомоги та багато чого іншого. Але головний напрямок їхньої діяльності — допомога тим, хто повернувся з війни. “Підстав плече герою, що йде за нас до бою!”, а від інших волонтерських організацій його відрізняє те, що це безготівкова підтримка бійців будь-яким доступним способом. Передусім морально, психологічно і частково фінансово. “Підстав плече герою, що йде за нас до бою!” — під таким гаслом це робиться. Знову зустрілася з Русланом минулого тижня. Він саме збирався їхати до Слов`янська для участі у загальноукраїнському круглому столі на тему “Національний діалог: долаючи минуле, переживаючи теперішнє, будуючи майбутнє”. У червні він долучився до проведення такого діалогу у Луцьку. У Слов`янськ мали приїхати відомі політики, письменники, в їх числі і російські. Руслану, зокрема, цікаво почути, що думають про Україну, письменник Андрій Курков, колишній радник Володимира Путіна Андрій Іларіонов та інші. “А мені нічого поганого той Ленін не зробив” — Руслане, розпочну не з волонтерства і з війни, а з пам`ятників. Пам`ятаєте, Ви наводили разючі цифри: у Луганській, Донецькій областях та в Криму було лише по 10 пам`ятників Шевченку, зате Ленін стояв ледь не в кожному місті й містечку. Навіть на Полтавщині було 100 вождів світового пролетаріату, а Кобзарів — тільки 40! На Львівщині ж налічується 200 пам`ятників Тарасу. І що здавалося б ці цифри. Але через два роки маємо вже не війну пам`ятників, а війну реальну, страшну, з тисячами жертв. Що можете сказати тим, хто ще й досі каже: “А мені нічого поганого той Ленін не зробив. Хай би стояв собі”? — Пам`ятники Леніна це символи тоталітарного минулого й не є такими безневинними, як дехто собі уявляє. І не просто символи тоталітарного минулого. Вони завжди були засобом пропаганди. У тих, хто захищає Ілліча, треба спитати: а що вони знають про нього, окрім як “хлопченя з розумними очима і чолом високим та ясним”? Чи знають, які накази він віддавав і що таке червоний терор? Чи скільки мільйонів людей стали жертвами того ладу, який він збудував? Старшому поколінню треба пояснювати, що демонтуючи символи минулого, це робиться не проти них, а для побудови своєї держави на новому фундаменті. Якщо ми не розпрощаємося з символами минулого, не виберемося ніколи з того ярма. Колишні середньоазіатські республіки СРСР відразу після розвалу СРСР познімали Леніна і вже забули. Все відбулося безболісно. Не кажу про прибалтійські країни, про те, як швидко вони пройшли цей шлях прощання з минулим, вступивши і в НАТО, і в ЄС. — Але наші люди не можуть забути тих плюсів радянської влади, що були, і яких немає тепер: безкоштовна освіта, медична допомога... — Тоді треба згадати ще черги за елементарними продуктами та інші “плюси” планової економіки, про репресії, інакодумство, тюрми і т. д. Я не кажу, що комуністична модель не має права на існування. Під час індустріалізації в Україні справді багато чого було збудовано. Зрештою можна навести приклад Китаю, який досяг великих економічних успіхів. У них є свої мільйонери та мільярдери, але там жорстка позиція влади, немає опозиції, за хабарництво розстрілюють, обмежується доступ до інтернету, щоб не було витоку інформації. Погодьтеся, у 21 столітті такі речі, як на мене, неприйнятні. — В Україні прийнято, нарешті, закон про декомунізацію. Ленін скидається з постаментів хаотично, ночами. Натомість читаємо, що у східних і в південних областях стали паплюжити монументи Шевченку. Тобто війна пам`ятників триває. Як зробити цей процес безболісним і цивілізованим? — Шевченка паплюжили під час Майдану і це були провокації проросійських сил. Руйнування пам`ятників у такий спосіб, як зараз це відбувається, є наслідком того, що ми надто довго нічого не робили. І це реакція людей на події, що відбуваються нині на Сході. Я вже казав, що не можна поклонятися катові українського народу. Леніна треба виставляти тільки в музеях. Але я за те, щоб демонтаж відбувався цивілізовано. Деякі з цих пам`ятників можливо справді мають якусь мистецьку цінність, їх виготовляли відомі скульптори. Маємо чимало прикладів, як це можна зробити не по-дикунськи. Скажімо, як зробили це в Литві у місті Друскініскай, де експонуються пам`ятники Леніну, звезені з усієї країни. Якщо пам`ятник виготовлений з металу, можна здати на переплавлення і зробити з нього інший монумент. Не обов`язково Шевченку, йому і так багато постаментів. Місцеві громади мають вирішувати кому. У нас багато своїх національних героїв, які можуть бути увіковічені у бронзі чи в бетоні. — Днями дізнаюся, що у моєму рідному Камінь-Каширському районі, в одному з поліських сіл місцевий батюшка біля церкви встановив пам`ятник... російському цареві Миколі ІІ. Як вам таке? Пояснив людям, що цар і його сім`я — невинно убієнні... — А він жертва якої держави? Невинноубієнний? А хто розв`язав першу світову війну? Чому тоді не встановити пам`ятник принцесі Діані, вона теж невинна жертва? Або вбитому президенту Кеннеді? На жаль, наші люди ще слабо реагують на такі речі. У тилу люди танцюють на дискотеках, йде безтурботне життя. А в цей час на передовій помирають... — Проект “Меценати для солдата”, співкоординатором якого Ви є разом з Неонілою Головатською та ще десятком відомих чи менш відомих на Волині людей, народився порівняно недавно, але вже багато чого зроблено. Чому обрали саме безготівкову допомогу бійцям, які повертаються з війни? Тому, що фінансовий ресурс українців, і волинян зокрема, вичерпаний і в людей немає грошей для пожертв? — Наші люди дійсно збідніли. Хоча те, що вони зробили для армії, це громадянський подвиг. Ми свідомо не хотіли мати справу з грошима, щоб не було ніяких проблем. Щоб зняти всі питання й показати, що не маємо тут ніякого власного інтересу, що не відмиваємо гроші. Ми поставили на кін свої репутації. Тривалий час я просто збирав кошти, не афішуючи, як міг і що міг робив, щоб допомогти хлопцям. Збирав і в Польщі, і на своїх виставках, залучив до цього своїх польських друзів. Мої польські друзі вже не уявляють себе без допомоги Україні, без того, щоб українців рятувати. Ми живемо в такому епохальному часі, що від кожного з нас залежить, чи буде Україна чи ні. Ми програвали свої війни за незалежність. За нас весь час переписували нашу історію. Нас зраджували партнери й сусіди. Все одно мали хай погодинну, але історію незалежної держави. Зараз ми маємо свою державу, і знаємо, хто не хоче її існування. Весь світ знає, що ми є жертвою агресії Росії, якій вже ніхто не вірить. І це грає на користь Україні. Головне, що не повторився і не повториться грузинський сценарій, коли Європа схилила Грузію до миру, а Росія за п`ять днів захопила частину грузинської території. Те, що ми боремося і ефективно боремося з російською навалою — це факт. Росіяни думали, що вони розділять Україну по фарватеру Дніпра. А мають лише 10 відсотків території, на якій зосередили велику кіль