Олігархи: ракова пухлина на тілі України. Частина 5

Багато українських ЗМІ одразу ж написали, що Пінчук відкрито підтримав Євромайдан, хоча, якщо уважно вчитатися, головне в його словах – надія на мирне і конструктивне рішення. Віктор Михайлович знав, що говорив. Ще раніше він висловлювався за євроінтеграцію України, але без обов’язкового вступу в Євросоюз. Обпікшись на підтримці Януковича у 2004-му році, він тепер на словах відмовився від участі в українській політиці, а на ділі підтримував те, що йому вигідно як бізнесмену. Адже основа бізнесу Віктора Пінчука – виготовлення і продаж металевих труб і залізничних коліс. Збуває він труби здебільшого на Захід за демпінговими (заниженими) цінами. Якби Україна стала повноправним членом Євросоюзу, то мала би суворо дотримуватись антидемпінгового законодавства. А так можна і металобрухт для виробництва за копійки заготовлювати, і зарплату значно нижчу, ніж у Євросоюзі, робітникам платити; продавати продукцію за кордон за дешевшими, ніж на світовому ринку, цінами, водночас, користуючись монопольним становищем, збувати українській державі труби і колеса дорожче. Ось вам гарантовані прибутки для меценатства. Віктор Пінчук не допомагає українській армії, зате фінансує участь українських митців на виставці сучасного мистецтва «Венеціанська бієнале», за що отримав нещодавно від правління «Фонду Палаццо Строцці» премію з амбітною назвою «Людина епохи Відродження». Коли в розпал російської агресії тодішній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Ігор Коломойський створив фонд підтримки Збройним силам України, ставши його основним донором, власник великих підприємств на Дніпропетровщині й виходець із цього краю, де й нині живуть його батьки, Пінчук не дав у фонд ані копійки. «Він спілкувався з моїм заступником і сказав, що буде тратити гроші на фонд, а славу це принесе Коломойському», – заявив Ігор Коломойський 20 липня 2014 року. «Наша армія перебувала у достатньо печальному стані. Для того, щоб привести її у мінімальну боєготовність, потрібні були швидкі заходи. Вони не потрібні були через тиждень-два, а зараз або ніколи. Ми пішли на те, що заправили гасом, дизелем, надали деякі речі пов’язані із обмундируванням, харчуванням, мобілізацією, розміщенням. В цей момент ми не думали як ми через півроку або рік скористаємося цією армією для якихось своїх особистих олігархічних потреб», – зазначив Коломойський в ефірі «5 каналу». А 23 січня 2014 року під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі на благодійному заході, влаштованому Віктором Пінчуком, четверо українців розгорнули плакати з фотографіями жертв свавілля силовиків у Києві з текстом: «Ви хочете поговорити з Пінчуком про філантропію? Він нічого не зробив, аби захистити цих людей». «Акція протривала близько хвилини. Після цього нас затримала поліція», – розповів організатор акції журналіст Осман Пашаєв. «Всіх затримали й у наручниках доставили в поліцію. Але про філантропа Пінчука встигли розповісти гостям форуму», – написав він у «Фейсбуці». Меценатство і благодійність Віктор Пінчук розуміє по-своєму. У ЗМІ чомусь немає повідомлень про підтримку ним українського книгодрукування чи кіновиробництва, фонд його імені не має програм боротьби з бідністю, поліпшення доступу сільських дітей до високоякісної освіти. Фонд його дружини, доньки екс-президента Кучми Олени Пінчук бореться з ВІЛ/СНІДом, активно рекламуючи на телеканалах Віктора Михайловича «ІСТV», «СТБ», «Новий» застосування презервативів, а його власний фонд фінансує участь талановитої молоді у різних конкурсних програмах, підтримує малозрозуміле широкому загалу сучасне мистецтво, привозить у київську галерею зі «скромною» назвою «ПінчукАртЦентр» з усього світу інсталяції з різного барахла і заляпані фарбою шматки полотна. Пінчук фінансує проект «Ялтинської європейської стратегії» (YES), яка тепер перемістилася до Києва і яку називають клубом екс-президентів (там збираються колишні керівники держав і ведуть пустопорожні балачки про європейське майбутнє України), а ще – українські обіди чи сніданки на щорічному Всесвітньому економічному форумі в Давосі (багатії з усього світу дихають у цій високогірній долині чистим повітрям, п’ють добре вино і розмірковують, куди би ще вкласти гроші). У лютому 2013 року Віктор Пінчук, приєднавшись до філантропічної ініціативи Гейтса і Баффета «Клятва дарування», став першим українцем, який вирішив віддати не менше половини своїх статків на благодійність. Раніше він профінансував проведення вУкраїнівідкритих концертів просто неба легенд світового рок-н-ролу: Пола Маккартні, Елтона Джона, групи «Queen». Він інвестував свій капітал у всесвітньо відомі соціальні мережі «Фейсбук» і «Твіттер», має одні з найбагатших апартаментів у Лондоні. Такий собі громадянин світу, який, однак, стверджує, що своє майбутнє пов’язує тільки з Україною, що таки заслуговує на повагу. Та й уже згадані загальноукраїнські телеканали, що перебувають у власності Пінчука, сьогодні ведуть активну контрпропаганду російській агресії на Сході, викривають злочинний характер гнійних новоутворень – так званих «ДНР» і «ЛНР». У багатих свої звички. У зрілому віці вони намагаються компенсувати все те, чого не вистачало їм у дитинстві. Засуджувати їх за це ніхто не має права. Адже все, що вони мають, «нажили непосильною працею», забравши в держави (читай – нас із вами) за безцінь або за копійки заводи, фабрики, шахти, право розпоряджатися корисними копалинами і впливати на свідомість простих людей через телевізор. Своїм меценатством і відстороненням від української політики Віктор Пінчук сьогодні ніби доводить, що він не є олігархом, бо не впливає на владу, а просто чесно заробляє гроші. Проте свої прибутки, як і інші українські скоробагатьки воліє ховати в офшорах, позбавляючи українську державу значної частини податків; користуючись монопольним становищем у металургійному бізнесі, постійно виграє у своїх підставних компаній тендери на продаж державним підприємствам (наприклад, «Укрзалізниці») своєї продукції, на яку встановлює світові ціни. Народився майбутній олігарх 14 грудня 1960 року в Києві у єврейській родині. У дитинстві мріяв стати лікарем-психіатром. Але після школи його документи в медичний інститут не прийняли, і Віктор відніс їх у металургійний інститут. Пінчук каже, що національність завадила здійснити мрію і його батькові. «Закінчивши в Києві школу з медаллю, тато мріяв вступити в політехнічний інститут. Але єврейському хлопцеві – без блату! – шлях у будь-який столичний виш був закритий. Ось він і вирушив учитися в Дніпропетровський металургійний інститут, який у Радянському Союзі вважався кращим у галузі металургії. З мамою, до речі, відбулася абсолютно аналогічна історія... І познайомилися вони на теплоході, який плив з Києва до Дніпропетровська – щоправда, тато був уже студентом другого курсу, а мама щойно вступила на перший. А вже потім, коли мама була вагітна, вона народжувати приїхала до своїх батьків у Київ. Так я і став киянином», – згадує Віктор Михайлович («Факти» (до речі, газета Пінчука), 14 грудня 2005 г.). У 1983 році Віктор Пінчук закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. За освітою – інженер-металург. У студентські роки підробляв лаборантом у Дніпропетровському металургійному інституті, нічним сторожем на авторемонтному заводі. Працював різальником холодних труб на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі. Після закінчення вишу – стажист-дослідник, інженер, старший інженер, молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник у Дніпропетровському державному науково-дослідному проектному інституті трубної промисловості. Саме там Віктор Михайлович і проявив свої перші підприємницькі здібності. «Я створив у 1987 році тимчасовий молодіжний творчий колектив. Ми там освоювали виробництво профільних труб. Це вже по темі моєї дисертації. Впроваджували на Могильовському металургійному заводі. Потім я цей завод через якийсь час теж купив. І ось створили ми колектив, я вперше поїхав на завод у Могильов і сказав: я вам пропоную працювати за системою, як на Заході. Я впроваджую технологію, і якщо вона приносить прибуток, я від вас хочу отримувати протягом декількох років сім з половиною відсотків від реально принесеного прибутку... Загалом вони винні були мені за перший рік 76 тисяч рублів, з них відразу половину заплатили – 38 тисяч», – розповідає Пінчук («Факти », 14 грудня 2005 р.). Насправді ж успішному старту кар’єри Пінчук має завдячувати своєму першому тестеві Володимиру Аршаві, який у 1980-х був заступником завідувача Дніпропетровського облздороввідділу. Аршава формально був підлеглим заступника Павла Лазаренка, а фактично вони з Лазаренком мали дружні стосунки. Аршава-тесть став, так би мовити, «дахом» для зятя і доньки. Наприклад, фірма Пінчука «Діалог-оптима» перепродавала за комерційними цінами труби, які Пінчук купував на заводі за державними.; У 1990 році він створив компанію «Інтерпайп». У 1995-1996 роках почав скуповувати акції трубних заводів, за що згодом його прозвали «Трубним королем». У 1997-му став президентом науково-інвестиційної групи «Інтерпайп» (InterpipeGroup), яка на початку своєї діяльності була дилером газової компанії «Ітера» і у складі спеціально створеної корпорації «Співдружність» займалася імпортом туркменського і російського газу. У 2007 році всі активи групи «Інтерпайп» були виділені в самостійні бізнеси, управління якими організовано за принципом інвестиційного фонду під керівництвом створеної міжнародної інвестиційно-консалтингової компанії «EastOne LLC»(Лондон).Зараз «EastOne LLC»розробляє і реалізує низку масштабних інвестиційних проектів у Силіконовій долині (США), в Центральній Європі, країнах СНД і Україні. Сам Віктор Пінчук оцінив «Інтерпайп» у 6 мільярдів доларів. Він постійно наголошує, що став зятем Кучми уже тоді, коли відбувся як бізнесмен. Мовляв, нічим Леонід Данилович йому не допомагав. І це було би правдою (з Оленою Франчук, яка до того мала досвід невдалого заміжжя із