Волиняни зустріли звільненого з полону бійця

Зустрічали його (ось такий промисел Божий) не просто у день, коли Православна церква поминає праведну Анну, котра подарувала світові Богородицю. Зустрічали у древньому ржищівському храмі, спорудженому предками ще у 1779 році на честь Зачаття праведної Анни. Довгою ;була ця дорога до дому мобілізованого 50-річного солдата. Він пройшов пекло оточення під Дебальцевим, був зранений, мало не замерз, врешті потрапив у полон, - інформує Волинська Єпархія. Додому Анатолія привіз голова інформаційно-просвітницького відділу протоієрей Валентин Марчук. Ця дорога також була нелегкою, ламалися машини, і треба ж було десь їх брати. Загалом добиралися чотирма автомобілями! Отець Валентин є своєю людиною для Ржищева, у 2006 році був призначений сюди на парафію. За дуже короткий час у древньому храмі зробили капітальний ремонт, але ржищівці досі пам’ятають проповіді свого духовного пастиря. Село це – на самій межі Волині та Львівщини, і люди тут завжди берегли прадідівську православну віру. Коли сталася біда з чоловіком, дружина Анатолія звернулася і до свого батюшки, отця Валентина. Тільки тепер отець Валентин міг розказати про поїздку у Луганськ, ;ще напередодні Святої Трійці, разом з протоієреєм Георгієм Зарафутдіновим, настоятелем храму УПЦ у селі Борочиче Горохівського райогу. Отець Георгій вже привозив додому визволеного з полону свого парафіянина, не один раз возив українським військовим, серед яких були і волиняни, пожертви від вірних УПЦ Мар’янівського благочиння. Перемовини про визволення з полону простого волинського чоловіка раба Божого Анатолія священики вели за підтримки багатьох людей: священиків з Луганщини, волонтерів, за посередництва волинської Спілки ветеранів Афганістану. Проте ця дорога у Луганськ була важкою не тільки морально. Вона була важкою в усіх значеннях. Треба було пройти більше, ніж через двадцять блокпостів, з одного й іншого боку. На деяких у вартових виникало питання, а чому це священики зібралися визволяти когось з полону… “Тоді я відповідав: а якби ти туди потрапив, і визволити тебе, спробувати це зробити міг би тільки священик?.. Такий аргумент доходив, як кажуть, зразу, і нас пропускали далі”, – розказує отець Валентин. У Станиці Луганській, куди вони добралися вже геть увечері, потрапили під обстріл. “Прилягли з отцем Георгієм відпочити, бо ж потомилися, і сумно жартували, де вранці доведеться нам зустрітися: тут же, в машині, чи вже у вічності?” – пригадує отець Валентин. Він та отець Георгій Зарафутдінов дякують за розуміння і підтримку керуючому Луганською єпархією УПЦ митрополиту Митрофану, архімандриту Тихону, протоієрею Руслану Простопчуку, вихованцю Волинської духовної семінарії і волинянину за походженням, якому Господь призначив місце служіння у Луганську, де він перебуває і нині. У Троїцьку батьківську суботу волинські священики помолилися у храмі в Луганську. Перемовини з різними, як кажуть, людьми посприяли тому, що згодом Анатолія Семенюка першим призначили для обміну… Проте ще були тижні його реабілітації у Харкові, де у військовій частині він зміг зібрати чимало документів для оформлення статусу учасника бойових дій. Тим часом родина у Ржищеві збирала кошти, аби привезти його на Волинь, і в цьому допомагало все село, все благочиння. Дружина ж чекала свого чоловіка біля ліжка хворого сина… 22-річний Андрій потрапив в аварію, і перебуває у комі. Лежить він вже удома. – Ще коли ми були у лікарні, в нейрохірургічному відділенні, нас провідав отець Валентин з матушкою. Батюшка повідомив, що їде на схід разом з отцем Георгієм шукати мого чоловіка. Я просила його не їхати, бо знаю, що в нього багато діток, і матушка так само ж буде переживати за нього, як за свого. А тепер дякую матушці Олені, що змирилася, відпустила свого батюшку за моїм чоловіком, – каже Руслана Семенюк. Спочатку був Луганськ, тепер ось – Харків. Привезти звідти чоловіка Руслана також попросила священика. Отець Валентин вирушив серед ночі власною машиною, яка по дорозі зламалася… Виручив керуючий Житомирською єпархією УПЦ Архієпископ Никодим (який служив колись і на Волині). Завдяки секретарю Волинської єпархії УПЦ протоієреєю Миколаю Бондаруку знайшли транспорт і в Києві, і так Господь вів від одних добрих людей до інших. Звістки, що чоловіка вже везуть додому, Руслана Семенюк дочекалася на 115 день перебування у комі сина Андрія. Каже, що дуже вдячна Богу за це чудо повернення, і вірить у силу материнської молитви, що Господь подарує зцілення і її дитині. Була вже темна ніч, коли Анатолія привезли у Ржищів. Та Аннозачатівський храм був переповнений. Анатолій зайшов у храм з великим для себе подарунком: іконою Києво-Печерських святих, яку у Лаврі йому подарував керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Антоній. Він прийняв отця Валентина Марчука і його підопічного, благословив і відзначив велику роботу Волинської єпархії УПЦ по визволенню полонених бійців української армії. Привіз додому Анатолій і гостинець родині від владики Антонія: цукерки. У храмі в Ржищеві протоієрей Валентин Марчук з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта відслужив подячний молебень. Плакали всі присутні, розуміючи, що пережив їхній земляк і яку милість явив Господь через своїх духовних пастирів, через ;інших по-християнськи милосердних людей, аби зранений, пройшовши пекло оточення і полону раб Божий Анатолій зміг повернутися у рідний дім… Не зважаючи на пізню пору, в Ржищів з’їхалися і священики (було 10 батюшок) з Мар’янівського та Горохівського благочинь. Не зміг через хворобу прибути отець Георгій Зарафутдінов. Під час молебню співали і хор священиків, і хор місцевого храму. – Те, що роблять по визволенню полонених наших парафіян священики, то не є подвигом, – вважає протоієрей Валентин Марчук. – Ми робимо те, на що нас благословив Христос, Який сказав: “Я був в темниці і ви відвідали Мене, Я був голодний і ви накормили Мене” Анатолій був у темниці, в полоні, а тепер ми вдома, а ми просто виконали заповідь Божу. Опісля вдома у Семенюків священики ще відслужили молебень за здоров’я раба Божого Андрія. Руслана Семенюк розказує, що до неї телефонує багато жінок, чиї чоловіки або пропали під Дебальцевим, або в інших “точках” цієї неоголошеної війни. Вона радить їм звертатися за підтримкою до священиків, бо родині їхній співчували багато хто, люди надсилають кошти на реабілітацію сина. Дехто обіцявся і чоловіка привезти з Харкова, а довелося терміново телефонувати їй до отця Валентина…