«Нас очікує тривала і важка боротьба», – експерт

Олег Белоколос констатує, що ;після анексії Криму в 2014 році Володимир Путін нахабно знищив систему міждержавних відносин, що сформувалася після Другої світової війни. При цьому, порівнюючи нинішнього кумира про кремлівських шовіністів, підкреслює, що всіх російських правителів, «від першого збирача земель і апологета зміцнення провідної ролі московського князівства Івана Калити, до «випадково пригрітого славою» Імператора Олександра І, чиї війська 200 років тому увійшли в Париж, і до Вождя народів – кривавого упиря Сталіна – об’єднує одне – невпинна жага до розширення володінь і загарбання нових земель». А відтак резюмує: «Сьогоднішня Росія, яка вважає себе нащадком і Московії, і Золотої Орди, і Російської Імперії, і Радянського Союзу природно увібрала у себе не лише притаманний їм експансіонізм, але й специфіку деспотичної природи державного устрою, що не терпить жодного інакомислення і яку вона завжди прагнула і прагне сьогодні насаджувати усюди, куди може дотягнутися пріснопам’ятний «Руський мир». Не випадково російський поет, дипломат і панславіст Федір Тютчев зазначав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна карна справа». Як зауважує експерт, «сам же Путін, який вочевидь хоче бути одночасно Іваном Грозним, Петром І та Сталіним, здається, уособив у собі їхні найгірші й найогидніші риси, які він намагається приховати під іміджем брутального мачо». Роздумуючи про секрет популярності «собирателя русских земель», експерт підкреслює: той, показавши себе вправним маніпулятором, зміг на початку свого правління інтуїтивно вловити розповсюджені настрої більшості і вирішив зіграти на ностальгії за так званою стабільністю, величчю належності до наддержави, національній зверхності, ксенофобії, нетерпимості, традиційному антиамериканизмі і здавна культивованій ненависті до західного світу та його ліберальних цінностей. При цьому, наголошує Белоколос, «останніми роками в хазяїнові Кремля стали проглядатися й такі риси, як месіанство і відверто негативне ставлення до будь-якої, навіть найменшої критики». Експерт також нагадує, що «нас – сучасних українців – Путін люто ненавидить за те, що ми насмілилися від’єднатися від Імперії, відновити власну ідентичність та йти своїм шляхом. Широко відомі хамські висловлювання цього кремлівського українофоба про те, що Україні нікуди дітись (окрім звичайно Росії), що українці «тирять» газ, що на Західній Україні «процвітає націоналізм», що Революція Гідності – «це антиконституційний заколот і озброєне захоплення влади», яка «виникла як спецпроект ЦРУ», що «жодної анексії Криму не було», що Харків, Одеса, Луганськ, Донецьк, Миколаїв ніколи «не входили до складу України» тощо. Ну й нарешті апофеоз усього – верх цинізму – людожерсько-нацистське висловлювання під час зустрічі з журналістами 4 березня 2014 року: «І нехай спробує хтось з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми будемо стояти позаду, не попереду, а позаду. Нехай вони спробують стріляти в жінок і дітей! І я подивлюся на тих, хто віддасть такий наказ в Україні». Аналітик намагається висловити свою версію, у чому ж полягає мета Путіна щодо України. На його думку, є підстави вважати, «що головними причинами анексії Криму та наступної агресії проти України для Путіна стали: бажання відволікти увагу суспільства від накопичення національних, демографічних і економічних проблем на тлі аномального збагачення кремлівської верхівки, наближених олігархів і високих чиновників; підвищити власний рейтинг; задовольнити прагнення різного роду ультра-націоналістів і прибічників «Руського миру»; відвернути критику стосовно неадекватного державного менеджменту і зусилля представників спецслужб, розповсюдженої корупції у всіх гілках влади; приборкати прагнення регіонів до певної самостійності». Як зазначає Белоколос, «розпалюючи (а за потреби й притушуючи) війну в Україні, Путін демонструє світу та Європі власну «вагу» і хоче, щоб Європа була міцно зацікавлена в Росії, постійно шукала контакти з нею у різних форматах і виключно на умовах «миротворця – Кремля»… Знищення або приниження нової України вже стало його «особистою справою», питанням престижу у протистоянні із Заходом, яким його вочевидь розуміє кремлівський очільник, та запорукою збереження і зміцнення влади путінської кліки в Росії. Путін ніколи добровільно не віддасть свою владу (відомо, з яким презирством він ставиться до постаті царя Миколи ІІ), а поразка України вважається ним надійною запорукою недопущення Майдану у Москві». Тому, прогнозує експерт, «нас очікує тривала і важка боротьба з підступним і лицемірним путінським режимом, який ненавидить і водночас боїться нової, вільної України, вважаючи її реальною загрозою власному пануванню. Ці процеси будуть накладатися на суттєве погіршення міжнародного становища путінської Росії і внутрішньої політичної та економічної ситуації, пов’язаної зі збільшенням опозиційних настроїв, крахом міфу про так зване «російське економічне диво», що іще більшою мірою спонукатиме Кремль посилювати агресію проти нової України».