Інваліди по духу

Моя мама часто згадує свою бабусю Варку, жінку, яка не з оповідей знала про жахіття Другої світової війни. Саме вона розповідала внучці (тобто, моїй мамі) про те, що молодих хлопців того часу мобілізовували на війну цілими селами, залишаючи населені пункти у повне розпорядження жінок. Відтак, фронтовики, які поверталися додому, були невимовним щастям для молодих дівчат на виданні. Останні виходили заміж за парубків з будь-якими пораненнями. Зі слів баби Варки, це виглядало, безперечно, життєствердно. Втім, молоді наречені не без болю усвідомлювали: парубок залишиться неповносправним на все життя. Той повоєнний час до болю нагадує сьогодення: тільки за офіційними даними Міноборони, учасниками бойових дій визнали понад 19 тисяч українців. Водночас, це лише ті чоловіки, які входять до лав Збройних Сил України. Якщо ж підрахувати неофіційну кількість бійців, серед яких добровольці — цифра значущо більша. Віриться, що всі, хто на Сході, повернуться додому неушкодженими. Та, як показує практика, однієї віри недостатньо, а обороноздатність нашої країни вимагає бажати кращого. От і повертаються такі «поранені» додому... уже й без кінцівок, очей, шкіри. У тому, що молоді дівчата своїх Героїв для створення сімей розберуть, я не сумніваюсь. Та чи відшкодує держава нашим захисникам покладене у бою здоров`я? Чи створить гідні умови для їх реабілітації? За офіційними даними 2013 року (2014 та 2015 не мирні роки до уваги не беремо) Державний комітет статистики України повідомив про те, що понад 7% українців, а це понад 3 млн — інваліди. В той же ж час, у комітеті ВР з питань охорони здоров`я додали: 80% цих інвалідів — люди працездатного віку. Тобто, з нескладних математичних розрахунків зрозуміло: ще до війни, кожен 15-й українець був інвалідом. Виходить якось, навіть, шалено: за 20 з лишком років незалежності населення країни істотно зменшилось, а кількість інвалідів — збільшилась.; Не маю на меті писати про тих, хто справді є соціально скованим, внаслідок фізичного обмеження життєдіяльності. Та, погодьтеся, що отримання групи інвалідності для абсолютно здорових українців вже давно стало явищем звичним і буденним. Як варіант: зверніть увагу, скільки пільговиків їздять громадським транспортом. До прикладу, за мої скромні 20-25 хв, які я витрачаю на дорогу до роботи, мені вдається «прокататися» з понад 10-ма інвалідами, кожен з яких голосно зауважить, зайшовши до салону: «Я — інвалід!»...втім, знайте, неповносправна людина ніколи себе так не назве. Тим паче, привселюдно. А ще, згадуються мені мої роки вступу до університету. Коли винахідливі сім`ї часто робили з власних дітей інвалідів за документами, аби останні безперешкодно вступили на державну форму навчання. Практика купівлі довідки про інвалідність популярна донині. Два-три роки тому така коштувала приблизно 1000 грн, про це неодноразово писали ЗМІ. Гадаю, розцінки цьогоріч зросли, адже нині документ про інвалідність є панацеєю від призову. До слова, 18% волинських молодиків не придатні для служби в армії саме у зв`язку з інвалідністю. Тим часом, поки наші;«інваліди» катаються у громадському транспорті та щомісячно отримують пенсію, у всі куточки України надходить Вантаж 300. Це поранені солдати, які, як ніхто інший, потребують соціального захисту. Втім, як неодноразово писали ЗМІ, пораненим учасникам АТО, які повернулися з поля бою, занижують групу. Це;робиться для того, щоб не виплачувати гідної компенсації, а ще не шукати гроші на протезування. Українські медики стверджують: за інструкцією першу та другу групу дають тим, у кого повністю відсутня, до прикладу, кінцівка і її неможливо протезувати. Та, погодьтеся, різниця між «можливістю і неможливістю протезувати» — дуже хитка. А наше, ще нереформоване і кволе, законодавство якраз працює на лікарів у таких хитких випадках. Один з волинських журналістів любить розказувати життєву історію: дві українські господині-сусідки «пораються» на городі, там же одна з них кричить до іншої:; -Манько, а ти вже собі групу зробила? -Нє. А нашо? -Як нашо? Он вже вся вулиця собі групу поробила: і Зіна Федотова, і Андрій з Устимом... і Соня. Та й я минулого тижня собі зробила. Ти не видумуй, групу собі роби! Гадаю, любить він цю історію за її непідробну щирість. За справжнє, воістино українське щире бажання дорватися до «золотої жили», не докладаючи зусиль і не вдивляючись в очі совісті. І доки липовий інвалід - баба Манька сапатиме город і уявлятиме, яку розсаду купуватиме за свою новоспечену пенсію, тисячі військовослужбовців без рук, без ніг дивитимуться вдома по телевізору новини, у яких вчергове повідомлять про кількість загиблих і поранених. І, навіть, коли війна закінчиться, вони продовжуватимуть дивитимуться той телевізор роками, не виходячи з дому, адже у підїздах їх оселі немає пандуса...