Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році»

Кожен з нас, хто уособлює сьогодні українську владу, рік тому чітко уявляв, на що він йде. Та й досі аж здригнешся, як згадаєш, в якому ж стані опиналися тоді країна після того, як клептократичний режим Януковича чотири роки свідомо котив її до національної катастрофи, як впевнено вів справу до кінця української історії, який був запланований поза межами України. Крім бюджету, бо гроші нікому не довірялися, все було віддано в повне розпорядження сусідньої країни, і вона прискореними темпами здійснювала демонтаж української держави. Крім ліквідації армії та спецслужб, руки дійшли навіть до того, що в «Нафтогазі» питаннями реверсу газу з Європи займався громадянин Росії, який доразу ж після Революції втік до Москви разом з усією бандою. Що спливає в пам`яті щодо тих днів? Анексовано Крим. Російські бойовики захопили більшу частину Донбасу. Підбурювані Москвою сепаратисти розпалюють проросійські повстання в Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, в багатьох інших містах. Кремль готувався до розчленування України, знав, що його п`ята колона остаточно знищила українську армію, обеззброїла її, залишила голою та босою. В березні 2014 року до виконання завдань було готово трохи більше 5000 вояків, та й то, якби вони знайшли пальне доїхати до фронту. Забігаючи наперед скажу, що зараз в зоні антитерористичної операції боронять країну більше 50 тисяч українських героїв, а загальну чисельність Збройних сил України ми довели до 250 тисяч, і сьогодні нам є чим боронити Батьківщину. Тоді деморалізована Майданом міліція розбіглася. На вулицях міст з’явилися півбіди, що ряжені, а біда, – що озброєні особи. Прикриваючись святими іменами майданівців та добровольців, тоді вони робили розбій і рекет. У старому Парламенті тоді засідали «регіонали» і комуністи, які з кожним все вище і вищу намагалися підняти голови. У Державному казначействі панував справжній вакуум. Там навіть забули як пахнуть гроші. І це при тому, що за 2010-14 роки Україна напозичала більше, ніж за всі роки незалежності. До чого я це все пригадую. Щоб правильно спрогнозувати, як воно буде, адекватно оцінити, як воно є, варто іноді згадати, – а як же воно було, і від краю якої загибелі ми тоді відскочили. Головне наше досягнення за рік, що минув: всім смертям наперекір ми – а під «ми» я маю на увазі всіх нас як велику Українську націю – всі ми зберегли Україну. Як тут не згадати слова Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!» Шановні народні депутати! Шість місяців тому ми створили нашу реформаторську більшість, започаткували партнерські стосунки між Президентом, Верховною Радою, Прем’єр-міністром та Урядом. У мене часто питають, а чи задоволений я роботою Уряду? Ні. Чи задоволений я роботою Верховної Ради? Очевидно, також ні. Скажу більше, я не задоволений і своєю роботою. Мені гріх скаржитися на брак критики в пресі, але ніхто не критикує мене більше, ніж я сам. Знаєте, чому? Тому що народ всіма нами дуже не задоволений. Та ми не маємо щонайменшого права нарікати на людей, які довірили нам країну. Ми не повинні скаржитися на суворі вимоги і жорсткі критерії. Ви, депутати, міністри, як і я, Президент, – точно не ті, кому зараз в країні найважче. Наше спільне завдання – подвоїти й потроїти зусилля задля змін у країні. Час також проаналізувати, наскільки наші дії відповідають обраній стратегії, спланувати найближчі тактичні завдання і кроки. Із стратегічним курсом український народ визначився під час нашої Революції Гідності та своїм голосуванням на позачергових президентських та парламентських виборах. Ці три події у сукупності своїй стали очевидним і беззаперечним фактором європейського вибору українців. Кінець сумнозвісної багатовекторності вніс повну ясність у питання не лише зовнішньої орієнтації, але й внутрішньої політики. Це – однозначний та безповоротний курс на вступ до Європейського Союзу і глибока європеїзація України. Період урочистих помпезних процедур минув. Ми розпочали важку, рутинну й кропітку домашню роботу із забезпечення євроінтеграції. Тверде рішення українців повернути з історичних манівців на сучасний європейський автобан припало до душі не всім нашим сусідам. Коли в лютому-березні 2014 року ворог почав анексію Криму і агресію на Донбасі, він планував, що за рік Україна зникне з політичної карти Європи, а ми, українці, згинемо, як ті літописні обри. У Кремлі розраховували, що посіяні російськими спецслужбами бацили спровокують епідемію сепаратизму в усіх східних та південних областях. Але ця ідея не знайшла підтримки ніде, включно з Донбасом. І навіть у тимчасово окупованих районах Луганської та Донецької областей сепаратисти утримуються при владі лише завдяки російським багнетам. А над прожектом «Новоросії» його автори та промоутери кілька тижнів тому власноруч поставили велику могильну плиту. Лише за рік країна, яка протягом двох десятиліть звикла до безтямної політики абсурдного пацифізму, створила сучасні Збройні Сили, які звільнили від окупантів більшу частину Донбасу. Добровольчі батальйони і волонтери, трудівники ВПК, мільйони і мільйони українців у колосальному патріотичному пориві і, головне, – наші героїчні Збройні Сили – всі разом забезпечили це справжнє диво над Дінцем. На наших східних рубежах ми зупинили найсильнішу армію континенту. Адже там проти нас воюють не «шахтарі» чи «трактористи», а як ми довели переконливо всьому світові – регулярні, озброєні до зубів підрозділи російських збройних сил. Попри успіхи у створенні армії, слід чесно визнати: ми на сьогодні забезпечили хоча й якісно інший, ніж рік тому, але все ще мінімально необхідний рівень обороноздатності держави. Ми навіть не всі діри залатали, часом все ще бракує найнеобхіднішого, тим більше, що чисельність армії збільшується. Якщо дивитися на картину статично, в ній повнісінько огріхів, не надто багато досягнень, і надто багато недоліків, але за динаміку, – так як воно розгорталося протягом року, як було, і як стало, – нам нема чого соромитися. І волонтерський десант в Міноборони став взірцем співпраці громадянського суспільства та влади. Саме вони повсякденною самовідданою працею трансформують консервативну, громіздку і неповоротку систему управління та забезпечення, ця система закостеніла ще з часів Ворошилова та Будьонного. І цей титанічний труд слід продовжити, бо реформа Збройних Сил, успішно розпочавшись, ще дуже і дуже далека від завершення. *** Ми не змогли б зупинити ворога без широкої міжнародної коаліції на підтримку України та без дієвих і ефективних санкцій всього світу проти Російської Федерації, вони завдали потужного удару по російській економіці, спричинили відчутне падіння ВВП. Показово, що завтра-післязавтра перед самітом «Великої сімки» в Німеччині до Києва завітають світові лідери і наші надійні партнери і друзі. 5 червня Україну з першим в історії українсько-японських відносин офіційним візитом прибуває Прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе, а 6-го червня – великий друг України та українського народу Прем`єр-міністр Канади Стівен Харпер. Це – справжня демонстрація твердої і всебічної підтримки України з боку всього світу. Дуже символічно – на американському континенті Канада, на Далекому Сході – Японія. Весь світ. Вражаюча солідарність світу з Україною, хоча глобально і спричинена позитивним враженням від проєвропейської Революції Гідності, не генерується автоматично! Вона потребує великих, часом титанічних зусиль української дипломатії, яка в захист Вітчизни робить внесок, порівняний з ратним подвигом Збройних Сил. Росія протистоїть нам не лише вздовж державного кордону і по лінії зіткнення, а й у всіх країнах та столицях світу, не шкодуючи своїх необмежених ресурсів. Географія антиукраїнської активності носить глобальний характер. Проте наші друзі в Америці та Європі з нашої подачі міцно тримають єдину, консолідовану позицію, в якій Росія, попри всі зусилля, так і не змогла зробити пролом. І не допустити подібного – це головне завдання, яке я тут і зараз ставлю нашим дипломатам. Вчергове потужну європейську міжнародну єдність ми відчули два тижні тому в Ризі на саміті «Східного партнерства». Попри те, що Україна в стані війни, попри те, що частина нашого кордону всупереч нашому бажанню контролюється не нами, попри те, що всередині України тисячі, сотні тисяч біженців, вигнаних Росією з місць постійного проживання, попри те, що в непублічних розмовах нам про цю головну перешкоду говорили цілком відверто – перспектива безвізового режиму вперше набула фіксованого місця в календарі. Чекати залишилося зовсім недовго, але щоб вдало фінішувати, нам потрібен відповідний ривок. Всі технічні завдання мають бути виконані до кінця серпня, а у вересні ми очікуємо останню оціночну місію ЄС. Я особисто в щоденному режимі контролюватиму цей напружений графік, і Уряд, мій партнер, має відчути, яка велика на нас з вами відповідальність. До речі, про відповідальність. Щойно мені відповіли, що за моїм наполяганням керівника Державної міграційної служби відправлено у відставку, тому що по лінії саме цього відомства європейські партнери пред`явили найбільшу кількість нарікань. І, нарешті, з 1 січня 2016 року Угода про асоціацію, підписана рік тому, починає діяти повною мірою, – попри марні старання та безсилу злобу нашого колишнього «стратегічного партнера». Я би дуже хотів бачити в Уряді віце-прем`єра, відповідального за євроінтеграцію, і я просив би Уряд і коаліцію вирішити це надзвичайно важливе для України питання. Масштабна макрофінансова допомога з боку МВФ та інших міжнародних організацій, держав Євросоюзу, США, інших країн (як найсвіжіший приклад – рішення країн «Великої сімки» підтримати Україну в питанні реструктуризації наших зовнішніх боргів) – все це разом з непростими і дуже не популярними рішеннями та ефе