Можуть закрити єдиний пункт гуманітарної допомоги для біженців на Волині

Приміщення, в якому облаштовано склад, у приватній власності і здавалося в оренду волонтерам всього на кілька місяців. Те, що війна затягнеться на рік, - «бізнес» не очікував. Але поки у цю будівлю йдуть і йдуть люди. З п`яти тисяч вимушених «волинських» переселенців, тут побував кожен другий. Тому офіційний день роботи пункту - вівторок - може збентежити тільки новачка. Для тих, хто в курсі, двері тут відчинені, фактично, цілодобово, - пише Слово Волині. «Абсолютно все, що вони беруть, вони за це дуже вдячні. Завжди приходять з радістю, якщо щось треба допомогти поскладати. Переселенці ;стараються підтримувати якось цей пункт. Усі, хто приїхав, ;з дітьми. Вони і заради дітей виїжджали із зони АТО. Їм завжди потрібні будуть речі, взуття...»,- каже волонтер Юлія Вусенко. 90 відсотків гуманітарної допомоги волонтери отримують з-за кордону. Тому речі завжди якісні, майже нові. Несуть і городяни. Мешканка Горлівки Вікторія в Луцьку вже 10 місяців. Але розмаїттю ;товарного асортименту дивуватися не перестає. ;«Нужны такие пункты, нужна эта помощь. Потому что много людей, в которых сложно ;с вещами. Здесь можно ;и для ребенка что то найти, и для себя. ;Естественно они нужны, да. Без них куда нам деваться?», - задається питанням переселенка Вікторія Моісеєнко. Але «бізнес» думає інакше. Ще на рік здавати в безоплатну оренду приміщення в 60 квадратів йому просто не вигідно. І патріотизм тут ні до чого. «Ми домовлялися про те, що цей пункт буде тут місяць. Потім власники сказали: лишайтеся він нам не потрібний поки, але коли буде винаймач, ми вас попередимо, аби ви з’їжджали. Місяць тому нам дзвонили, казали, що буде людина, яка буде знімати, тому ми в підвішеному стані на сьогоднішній день»,- бідкається Юлія Вусенко. Невеселі ;перспективи пункту гуманітарної допомоги хвилюють і цю жінку. Переселенка з Донецька Роза за голову хапається: мовляв, якщо ще й за одяг, як і за житло, доведеться платити з пенсії - можна повертатися додому. ;«От на літо виїжджають студенти, то хіба не можна на пару місяців житло в гуртожитку дати? Я ;ж тоді не буду тисячу платити, а 250. Йдеться про ліжко, не треба окрему кімнату. Куди ж мені йти і як: додому не поїдеш, бо треба перепустка?»,- ділиться наболілим 60-річна Роза Горошко. ;; Про проблему з житлом у луцькій мерії начуті . От тільки вдіяти нічого не можуть. Зайвих квадратних метрів на балансі - немає. «На жаль, не можу вирішити цієї проблеми: ні я, ні виконком, ні міська рада – це забезпечення житлом. Тимчасовим житлом, гуртожитком… Немає сьогодні в міської ради такого житла . Це є проблема. І я думаю, що її по-любому треба вирішувати на рівні державному. ;Ми не лишаємо їх без уваги, але, на жаль, не все ми можемо вирішити»,- розповідає Луцький міський голова Микола Романюк. Усьому іншому Луцький міський голова обіцяє дати раду. Каже, якщо складське приміщення відберуть, мерія обов’язково допоможе з орендою іншого. Знайдеться дах над головою і для громадської організації вимушених переселенців. Але потрібен час. ;«Є міжнародні інституції, які хочуть в цьому допомогти. В нас декілька зустрічей було, але я не хочу про це ще говорити, бо зарано. Але ми працюємо. Може з залученням іноземних інвестицій, іноземних благодійних фондів-організацій ми могли б частково вирішити це питання»,- впевнений Микола Романюк. Та чекати світлого майбутнього, ігноруючи побутові незручності, біженцям з Донбасу і Криму з кожним днем стає все складніше. Такі, як Роза, що розміняли шостий десяток, живуть практично на валізах. Подумують про повернення на батьківщину. Їх «комунальна» війна виявилася таким же випробуванням на міцність, як і справжня.