Які урядові новації запровадили у сфері археології

24 жовтня на засіданні Кабінету Міністрів України було схвалено проект постанови «Про затвердження Порядку надання органами охорони культурної спадщини дозволу, погодження чи висновку та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 316». Документ 2002 року регламентував проведення археологічних досліджень перед будівництвом. Звісно, забудовники як могли гальмували втручання науковців. То тут, то там хтось руйнував археологічні об’єкти, зводячи будівлю. Але загалом бізнесмени та й пересічні громадяни додержувались законодавства. Потроху приходило розуміння, що перед будівництвом треба проводити розвідки і у разі потреби — розкопки. Питання було в грошах: забудовники не хочуть платити зайве, а розкопки – задоволення не дешеве. Крім того, іноді навіть фахівцям годі точно визначити обсяг робіт і, відповідно, їхню вартість. Пам’ятаю, як у 2010 році на містобудівній раді Луцька чиновники розпинали заступника директора ДП «Волинські старожитності» Сергія Панишка, скільки ж коштуватимуть розкопки у Старому місті, де планували збудувати готель? Дарма науковець намагався пояснити, що складно точно визначити потужність культурного шару, а тому про вартість робіт можна говорити лише приблизно. З оплатою розкопок, як на мене, є два варіанти: або за археологічні дослідження на ділянці платить забудовник, або держава. У європейських країнах здебільшого застосовують перший. Постмайданна Україна вибрала третій – на будмайданчиках не проводити археологічних досліджень зовсім. Саме такий висновок випливає з оприлюдненого проекту постанови. З Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою вилучили словосполуку «інші земляні роботи», де йшлося про необхідність археологічних досліджень. А я хочу нагадати про відкриття волинських археологів, які вони зробили завдяки експертизам ділянок під будівництво. Якби не було обов’язкового обстеження науковцями ділянок, не бачили б ми ні срібних монет із Полонки Луцького району, ні уламка давньоруської князівської булави, яка могла належати Юрію Долгорукому, ні скарбу зі Старого Луцька та ще безлічі знахідок. Тепер під ковшами екскаваторів на законних підставах безслідно зникатимуть цілі поселення, не те що якісь монети. А ще невдовзі рятувальні археологічні дослідження провадитимуть тільки «на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць відповідно до статті 37 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Звісно, навіщо рятувати щось від ковша бульдозера поза охоронюваною археологічною територією? Дарма що, ратифікувавши ще 2003 року Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини, Україна зобов’язалася збільшити обсяг матеріальних ресурсів для археології. Зокрема й вжити заходів, щоб у великих державних або приватних проектах були передбачені кошти на будь–які необхідні археологічні роботи. Стаття 9 згаданої конвенції зобов’язує підписантів здійснювати освітницькі заходи, щоб поглибити поінформованість громадськості про цінність археологічної спадщини. Скидається на те, що в Україні освітницькі заходи треба починати з Міністерства культури.